Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Підводячи Габрієль за руку, Анрі сказав їй:

— Відкрию вам таємницю, пані: з цього місця ми з Бляклим Листом тоді рушили до Кеврського замку, і я там побачив, як ви спускаєтеся сходами.

Герцог де Бельгард стояв у ту мить найближче до короля та його коханої: можна було подумати, ніби він там третій.

Потім вирішили справді пополювати; кавалери з їхньою єдиною дамою пішки заглибились у хащі, а там легко загубити одне одного, розминутись, і голос, що відповідає на твій оклик, слабшає, тихне, а врешті долинає звідусюди й нізвідки. Герцогиня де Бофор зникла, хоч Анрі майже весь час намагайся не губити її з очей. І перший стайничий, що нібито подався кудись навмання, зник теж. Король наказав своїм супутникам обшукати ліс. Сам він сів на коня; як він і сподівався, двох коней десь не було.

Спершу він погнав чвалом навпростець, через засіки, рови та яри. Зненацька йому пригадався пан де Роні. «Він має сумнів, чи Цезар мій син. Якби я спитав його в вічі, він би став відмагатись, а може, й ні, бо врешті завжди виявляється, що він мав рацію, як-от усього чотири дні тому». Анрі смикнув за повід і зупинив коня. Його взяв гнів на Роні, бо той завжди в усьому має рацію, і з самої злості вершник уже ладен був завернути коня. Він не хотів знати нічого, але грати роль дурня теж не хотів. Отож він довго стояв на місці, а його кінь бив землю копитом та іржав. Анрі ввижався попереду замок Кевр, хоч насправді звідти його ще не було видно. Мимоволі, попри весь його опір, погляд проникнув крізь мури в одну добре знайому кімнатку.

А як це вже сталось, йому нестерпно закортіло випити всю муку до дна, опинитись там, побачити навіч, а не тільки в уяві, як ті двоє лежать разом у ліжку. А самому — лежати під ним, як колись лежав той другий, що йому він кидав цукерки. «І всі ці сім років вони не переставали сміятися з мене. Невже це я, я сам давав усьому світові нагоду пліткувати про короля-рогача? І чому я вдавав із себе глухого?»

— Бо це все неправда! — гукнув він і рушив уперед із раптовою певністю, що не застане в замку нікого. «Сім років, і вона вже настільки моя, як ніщо в світі. У нас одна плоть і кров, і діти наші постали з неї, і серце в нас обох б'ється одне. Вона відчуває те, чого я ще й не сказав, а я знаю про неї все».

Він заприсягся: якщо не застане в замку нікого, то завтра примусить священика звінчати його з Габрієллю. Хтось спіймає облизня — власник маєтку Сюллі, начальник його артилерії. Ще не додумавши до кінця, він злякався майбутнього іспиту. В Кеврському замку на нього чекає вирок долі — хто ж це самохіть поспішає назустріч їй? Він завернув коня. Марна річ. Нестерпно буде не знати правди, і розум однаково не встоїть перед пристрастю, перед її свавільними здогадами та страхами. І він знову повернув до замку. Він хотів надолужити згаяний час, хотів устигнути — і боявся встигнути, то підганяв коня, то стримував його в спалахах то нетерплячки, то страху.

Доїхавши до звідного мосту, він подумав, що однаково спізнився: вони вже далеко, а він пошивсь у дурні. То була остання спроба втекти від долі. Та коли він в'їхав па подвір'я замку, його коня привітали двоє інших: їхнє іржання почулося з-за одного висунутого вперед крила будинку — лівого. Ажурна башточка — під нею припнуто коней. Третій кінь відповів їм; шкода — тих двох, що в кімнаті нагорі, передчасно сполохано. В якому ж вигляді він їх заскочить?

Увійшовши, Анрі побачив їх зовсім не такими, як сподівався. Габрієль дивилась у вікно, зіпершись па підвіконня, спиною до свого супутника, що був у чоботях з острогами. На плечі в неї Анрі помітив жовті листочки, що вчепились, коли вона їхала лісом. Хіба ті листочки зостались би там, яки вона тут роздягалась? Бельгард дивився на великого дикого птаха, що лежав зі зв'язаними лапами в нього коло ніг і відчайдушно бив крильми. Першому стайничому його здобич прикро забруднила руки — такими руками він ніяк не міг доторкатись до жінки.

Хоч Анрі збагнув усе це вмить, але нестерпний страх минулої години не хотів обернутись у сором і вилився врешті гнівом.

— Що це тут діється! — крикнув він. Ті двоє розгублено втупились у нього. Він, мабуть, теж з'явився перед ними не таким, як вони сподівались. Вони не думали, що він буде наче в корчах від хвороби й кричатиме, мов несамовитий. Перелякані, вони полишили йому шаленіти, поки він не вибився з сили — чи майже вибився. Габрієль відійшла від вікна й з благальною міною підступила до нього, а коли він після цілого потоку непогамовних слів замовк, наважилась узяти його за руку. Яка суха й гаряча була та рука! Габрієль сказала: