Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Так довірливо, як не часто бувало, Анрі розповідав їй про свої особисті переговори з папою Климептом щодо розірвання шлюбу а королевою Наваррською. Навіть його міністри не знали, як там стоять справи. Папа Климент вимагає на віддяку повернення до Франції єзуїтів. Король відповів: якби він мав двоє життів, то одне віддав би найсвятішому отцеві. Вона зрозуміла: «В нього, як і в мене, тільки одне життя — своє власне; і коли він учинить так, як бажаємо ми обоє, йому кінець. Зробить мене своєю дружиною, дістане за те на свою шию єзуїтів — і тим підпише нам обом вирок смерті на нашому троні. Отож він і просить: «Прости мене». Проте вона вдавала, ніби йдеться тільки про користь королівства.

Король наказав улаштувати лови на честь герцогині де Бофор — а ще не минуло й чотирьох днів після тих слів, за якими він досі шкодував, a вона досі від них тремтіла. На ці лови він запросив тільки її друзів, насамперед тих, хто став їй із ворога другом, як-от Роклор. Усі вони були солдати, а з них найнадійніші — найпростіші серцем, як хоробрий Крійон чи одноокий Арамбюр. Вони власною рукою колись стягли з сідла вбивцю короля, а йому самому казали: «Величносте! Одружіться зі своєю коханою». З ними й осінній день здавався яснішим від будь-якого. Ідеш на коні по широких полях, таких знайомих: копита наших коней переорювали їх, коли ми тут билися. Ліс неозорий, ліс аж до кордонів провінції Пікардії — сьогодні крізь уже безлисте гілля щедро ллється сонце, але ми б тут не заблукали й глупої ночі.

— Пам'ятаєш, Бляклий Листе, — сказав Анрі до свого першого стайничого Бельгарда через плече коханої, бо вона їхала між ними обома. — Пам'ятаєш, як темно тут було, коли ми вперше повертались із Кеврського замку? Так темно, що ти тоді надумав замордувати мене, Бляклий Листе. Непогана думка, як для ревнивця. Вона потім і в мене з'являлась, мушу тобі признатися, мій старий Бляклий Листе. Пані, погляньте на нього, вже й він сивіє.

Ні, вона не хотіла думати ні про сивобородого, ні про другого, з посрібленими скронями. Вона була сповнена щастя від того, що її коханий владар зберіг для неї юне серце — для неї! І голос його був радісний, хоча й тремтів розчулено, — так, давня мука від того, що він міг би втратити її або й зовсім не здобути, ця колишня мука повертається й тремтить у голосі.

— О прекрасне життя! — сказала Габрієль. — Як я тебе люблю!

Дивно — хоч у таку мить годилось би пустити коней шпаркою ристю, всі троє їх притримали й поїхали неквапною ступою. Тому інші мисливці почали їх наздоганяти, й почулись голоси.

— А я йому весь час це казав! — гарячкував один. — Рубонути! Заклик до народу, як він робив щоразу, коли треба. Священика сюди — і хай буде що буде, а ми б мали свою, французьку королеву. А назад потім уже запізно.

То говорив хоробрий Крійон. Одноокий Арамбюр гнівно відказав:

— А що ж ми маємо тепер? Ченці знов нападаються на нього в проповідях. Пророчать йому кару за всі гріхи. Закликають до великої спокути, щоб небо не завалилось над нашим королівством. Відколи укладено мир, Іспанія знов може насилати зі своїх монастирів оту сарану. Насунуло повно капуцинів у тернових вінцях на лисинах, а перед ведуть дами з роду Гізів. Чи сподівались ми такого ще недавно? І то від нього?

— Одноокий! — гукнув Анрі через плече. — Вони ще й бісів з одержимих знову виганяють. А я посилаю лікаря, як і перше робив. Мій звичай не змінився, можеш не боятись, що я поступлюся.

— А призвістки, — озвався ще один. — Ваші вороги, величносте, фальшують якісь там призвістки. Коли вже до цього дійшло, то стережіться!

На це Анрі не відповів, бо він знав: є такі призвістки, яких не сфальшуєш. А наше діло — уникати того, що вони віщують. Тим часом він упізнав галявину, на яку вони звернули; тут він захотів спішитись і попоїсти. Служники влаштували на пеньках стіл, довкола поклали колоди. Одну застелили попоною й прилаштували спинку; там Анрі посадив чарівну Габрієль.

На ній була зелена сукня зі срібною лямівкою й такий самий капелюшок. Холодне осіннє сонце не відбивалось від її волосся яскравим блиском святкових днів, коли в ньому іскрились діаманти. Та й навіщо? Спокійне сяйво, що огортає людину, яка ще з нами, але вже має покинути нас, проникає до сердець повільно, але несхибно. Анрі, подаючи їй наїдки, гладив її по кінчиках пальців. Щоки в неї — як сніг, що має розтанути, і крізь нього вже пробиваються троянди. О прекрасне життя! Як я тебе люблю! Це вона сказала давно, але її любий владар так досі й не розчув до кінця тону цих слів. Він вслухався в них, замислений, і всі розмови за їжею помалу затихли.