Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

— Величносте! Як віддяку за ваше врятування, я прошу вас: даруйте цим людям життя. Бо це все одурені. Ваш народ думає інакше.

Анрі не відповів. Він не гаяв часу на втішання чи подяки.

— На коня, пані! — гукнув він, навіть не підставивши руки їй під ногу. І поруч із нею погнав коня через міст, у зовнішню браму. Всій варті наказано супроводити його, але, хоч як бігли солдати, вони відстали від двох верхівців, і тільки пан Фронтенак, що теж був на коні, з голою шпагою в руці, встигав за ними.

До дому герцогині поїхали не зразу: король повертав коня в найлюдніші вулиці й гнав його ще швидше, не зважаючи на людей, і ті мусили розбігатися з підвищеної середини бруку. Хто правував повозом і не встигав швидко звернути, того офіцер квапив ударом і окриком: «Дорогу королю!» Всі бачили, що король блідий від гніву, і питали один одного: «Що сталося?» Жінки помічали на герцогині де Бофор розірвану сукню, і вже з уст в уста побігла поголоска — швидше, ніж спроможен утікати король.

Тільки-но він проїздив, услід йому вже лихословили:

— Оце ж він утікає з нею, бо його хотіли вбити за любовні шури-мури.

— І її разом з ним, — зразу додавав хтось.

— Чи ж то до лиця такий кінець королю, що звався великим?

— Він її кохає,— заперечували молоді жінки. — Ви не розумієте його, бо ви самі дрібні люди й нікчемні чоловіки, — казали старіші, з обличчями, зв'яленими турботою про хліб щоденний, і руками, вузлуватими від праці.

Молоді хлопці, випнувши груди, твердили:

— Дарма, він таки поставить на своєму! І ми всі, бувши ним, так би повелися.

Один священик повторював у різних місцях:

— А все-таки вельможна герцогиня сьогодні зробила більше. — І багатозначно кивав головою, але щоразу щезав раніше, ніж його встигали спитати, що ж саме. Папський легат якнайсуворіше наказав йому стерегтися, щоб його не впізнали.

Та ці слова не змушували людей притихнути й замислитись. Настрій юрби легко міняється навіть серед гамору. Коли король, його кохана й офіцер варти поверталися тією самою вулицею, зовсім не втікши світ за очі й не ведучи за собою підмогу, ніхто вже й словом не згадував про втечу. Ні, той-таки люд посунув услід за ними, декотрі навіть випередили їх, а двоє вхопили за поводи коней, що йшли тепер ступою. Отак супроводив люд свого короля й ту жінку, яку хотів мати своєю королевою, до широкого нового в'їзду в Луврський палац.

Пан де Фронтенак сховам шпагу в піхви, бо чув уже зовсім інакші голоси й дивився в очі найближчим. Ті очі волого блищали. Спочатку в них підбивались тільки лицарські почуття народу; та що далі, то яскравіше загорялося в них обурення. Король сам розпалював його.

— Діти мої! До дому герцогині! — наказав він.

І знову поїхав кружним шляхом. Із дверей майстерень вибігли ремісники. Спочатку вони нерішуче зупинялись: чи в путяще діло ми оце встряємо? Та гнів короля й порвана сукня на його дамі були досить промовисті. І ось уже пролунали перші прокльони на голови вбивць Габрієлі. Почувши це, вона аж похитнулась у сідлі. Анрі зсадив її з коня і ввів у дім.

Під вікнами у неї щось кричали, і вона заткнула вуха пальцями. Коли проклинають її вбивць — виходить, справді ті вбивці були. Темний люд розгадав, що не короля, а її хотіли вбити! Це провіщає розв'язку, і те, про що досі тільки шепотілись таємно, вперше проголошено відверто й голосно: вона має померти.

Анрі спитав:

— Які там іще ваші вбивці, пані? То був мій убивця, а не ваш, а я до такого звик.

Він послав людей очистити подвір'я. А коли повернувся, Габрієлі вже не було в кімнаті. Він подався шукати її, підійшов до зачинених дверей її спальні — власне, їхньої спальні,— вони були замкнені й не відчинились.

— Чуєте? Відповідайте!

Якісь здушені звуки — наче в тканину. Сміється вона, чи що? Він би волів, щоб то був плач. Такого сміху він від неї ще не чув: якби не в тканину, він звучав би різко.

— Я хочу знати одне, — сказав він крізь двері.— Хто повідомив вас, що має приїхати фламандець?

— Угадайте самі,— промовив з кімнати крижаний голос, і вона грюкнула якимись дверима.

Все це вона робила навмисне, аби він пішов. Коли стихли його кроки, їй захотілось повернути його, але вона впала на ліжко, уткнулась обличчям у подушку, і це разом з її спогадами породило в її уяві такий живий образ коханого, що вона заговорила до нього вголос:

— Величносте! Мій високий владарю! Як же погано все обертається!

І в неї нарешті ринули сльози. Вона довго плакала, а виплакавшись, побачила, що лежить на мокрій подушці сама. Вона подумала, що й він, певно, десь зачинився, відіслав усіх, хто прийшов вітати й поздоровляти його, — і коли не лежав, як вона, піддавшись тілесній слабкості, то міряв кімнату своїми широкими кроками, зупинявся, прислухався, чув калатання дзвіночка. А той дзвіночок дзеленчить так настирливо! Коханий! Він кличе нас обох.