Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

А тоді запросив їх за свій стіл вечеряти.

Всім упало в очі, що він так вирізнив цих простих людей із Фландрії. Це, мабуть, придумала герцогиня де Бофор: хіба ж не видно було, що не король веде її за підняту руку, а вона тягне короля. Адже ж поки іспанці ще не відновили своєї влади у Фландрії, король міг би заволодіти цією країною й народом: він має силу для цього. І фламандцям тоді, звичайно, довелось би ще тяжче, ніж за іспанців. А він натомість поставився до них як до вільних, посадив їсти за свій стіл.

Зате завважте, що у його власному королівстві землевласників примушують справді прокладати ті шляхи, за які вони стягують мито з селян. За такі заходи багато хто вважає його владу щонайжорстокішою тиранією. Не те щоб він сам вигадував ці паскудні новації,— проти королівської величності ні слова! Але ж вона використовує таких баламутів, як отой Роні, що зазіхає на великі маєтності, не шануючи навіть законно набутих прав. Ні, правління цього короля добром не скінчиться, а міністр нехай остережеться поширювати своє свавільне здирство і на чужоземних податкових відкупників. Всесильні фінансисти світу тяжко помстяться цьому королівству.

Та хоч би там що говорили, а насправді Роні давав своєму владареві розумні й помірковані поради. Працюючи довгими ночами, Роні перевірив прибутки відкупника податків Цамета. Того дня, коли він показав королю свої підрахунки, була присутня і його люба владарка; це щоразу ображало Роні, хоч він досі ні разу не показав, як воно йому дошкуляє.

Побачивши цифри, король аж підхопився й гукнув, що флорентійця треба вислати з країни. Та щирий слуга відрадив його діяти в першому пориві гніву. Він запевнив, що йому легше впоратись сам на сам із таким, як Цамет, ніж королю — із всесильними європейськими фінансистами, коли він їх роздратує.

Люба владарка висловила подив, що пан Роні саме в цьому випадку відступається від своєї звичайної невблаганності й намагається зберегти для короля добрі стосунки з людьми.

— Мене й так уже ненавидять, — сухо відказав Роні. Але Габрієль зрозуміла: ідеться, власне, не про шевця Цамета, якого вона, до речі, вважала своїм добрим приятелем. Найкращий слуга мав на думці насамперед великого герцога Тосканського та його небогу [75] Мав на думці… великого герцога Тосканського та його небогу. — Йдеться про небогу Фердінанда Медічі, дочку його брата Франческо Медічі, Марію Медічі (1573–1642), майбутню дружину Генріха IV, королеву Франції, матір Людовіка XIII. . «Вона має відтіснити мене й стати королевою Франції. Розрахунок цього кам'яного чоловіка непохитний, підлещуватись до нього — шкода праці. Ні, його ще мало ненавидять. Його ще зненавиджу і я. Але поки що мовчатиму».

Король уголос вихваляв розум свого міністра:

— Гляньте на нього, пані. Він такий розумний, бо не спить. І мені більш не можна спати. Наші справи кваплять, як тоді, у чинбаря на вулиці Лa-Феронрі.

Роні, коли король по тих словах відпустив його, сказав собі, що його величності вадить не міцний сон, а люба владарка, тому її треба повалити. А Габрієль відтоді чекала нагоди повалити його. Він розкусив її і надалі, коли треба було вдаватись до заходів, які викликали невдоволення, неодмінно пускав чутку, що винна тут насамперед герцогиня де Бофор. І помалу майже вся ненависть перейшла з нього на неї. Вона, мовляв, дратує всесильних фінансистів, вона змовляється з протестантами, і мета її — трон. І при французькому дворі, і при всіх європейських гадали, що саме Габрієль під'юджує короля на всі дії, що загрожують твердим майновим правам і вигідні тільки баламутам та простолюдові.

Вона знала це. Її владаря приниження не зачіпали, тільки на неї важилися нападатись, хоча й з належною обережністю з усіх поглядів. Ніхто б не посмів ображати її у вічі,— адже їй лишалось півкроку до того, щоб стати королевою. Та коли вельможні дами прислуговували їй за столом, то за спиною в неї повторювали слова іспанця, наслідуючи його дерев'яну гідність. Придворні дами, які зазирали в майбутнє — хоч би тільки з допомогою астрологів, — на чолі з пані де Сагон, у довірчих розмовах висловлювали захоплення покинутою дружиною короля, що обстоювала своє право й нізащо не давала згоди на розірвання шлюбу. Вона ніколи не поступиться місцем оцій нещасній шелихвістці, як писала вона зі свого замку, де була ув'язнена й звідки вже підсилала до короля вбивцю.

У пані Маргарити Валуа, колись уславленої жриці кохання, богині Венери свого покоління, вже не зосталось нічого з її природних дарів, крім смаку до інтриг: то був найтривкіший спадок по її підступній матері Катерині Медічі. Ще торік вона називала Габрієль д'Естре своєю сестрою й захисницею, випрохувала в неї подарунки, але спритно викручувалась, аби не повернути королю волі. Тепер це стало її заслугою, якою вона відверто пишалась. Габрієль була на висоті, вона ще трималась міцно, і ненависть, що кипіла круг неї, ще не могла її похитнути. Колишня Марго, нудьгуючи у своєму вигнанні, вхопилася за цю солодку втіху — розпалювати ту ненависть, — хоч це не могло дати ніякого зиску їй самій. Але в яку розв'язку, моторошну й сповнену принади, можуть урешті вилитись ненависть усього двору та інтриги жінки, — хто міг знати це краще, ніж дочка старої Катерини, натхненниці Варфоломіївської ночі! Її гра в певному розумінні некорислива, бо сама вона ні в якому разі не може стати королевою Франції, хоч її астрологи, звісно, обіцяють їй і це. Навпаки, вона ризикує тим, що король помститься на ній, коли його любу владарку спіткає лихий кінець. Та однаково пані Маргарита оживає душею, вона знов почуває себе в гущі подій, коли паплюжить Габрієль д'Естре.