Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

— Домовлено! Ви втрутитесь. Ви наш великий проводир. І нехай їхня Священна Римська імперія розсиплеться, хай їхня свята церква впаде в порох.

Король Анрі:

— Саме так висловився легат і ще додав, що я тоді стану володарем усього світу.

Мілорд Сесіл, облишивши принца Нассауського, відступає назад:

— Це, мабуть, жарт. Її величність королева Британії далека від думки провадити війну з такою метою.

Король Анрі:

— Я теж; тому й не буду провадити її.

Принц Нассауський — його душать сльози:

— Величносте! Невже вам не жаль цього нещасного світу?

Король Анрі:

— Жаль. І насамперед жаль мені свого народу й королівства. Бо в них за плечима вже двадцять років війни, і нинішньому поколінню вона довіку втямки буде. Я не паную над долею і взяв би на себе забагато, якби захотів уберегти інші країни від великої релігійної війни — такої, як пережила й витримала моя країна. Моє королівство винесло з тривалих злигоднів нову схильність до розумного життя, і цю схильність я хочу підтримувати, а не уривати. Кордони його не захищені, фортеці занедбані, морський флот у жалюгідному стані, декотрі провінції війна обернула в пустелю. Щоб мій народ мав що їсти й міг народжувати дітей, мені треба облишити війну.

Принц Нассауський:

— Для того, щоб ваші французи жили в достатку й спокої, ви прирікаєте більшу частину Європи на неймовірні страхіття. Коли ви вийдете з війни, розбійникам більш не буде чого боятись.

Мілорд Сесіл:

— Одначе це правда, що тут, у Франції, селяни й ремісники заживуть куди щасливіше.

Король Анрі:

— А люди на те й створені, щоб стати щасливими. Крім того, якби я не прагнув цього для них, вони б мене, просто прогнали. Моє власне щастя й доля держави залежать від одного чи двох програних боїв. Панове, хочу я того чи не хочу, а мушу розпустити своє військо.

Іспанські посли прибули до Парижа. Вони в'їхали до міста урочисто, як вимагав нелегко досягнутий, навічно укладений мир. Тим більше здивувала їх невимушена поведінка двору й короля, якого вважали великим. На них він такого враження не справив. Король Франції насамперед повів їх до зали для гри в м'яч, і там вінценосець почав затято змагатись у грі зі своїм маршалом Біроном-молодшим, та з принцом де Жуенвілем. З галереї за стрибками та кидками невгамовної величності стежили дами в масках. Дон Луїс де Веласко, адмірал Арагонський, граф Аренберг і вся іспанська делегація зразу почали вгадувати, котра з масок — герцогиня де Бофор, і легко вгадали. Увага всіх була спрямована тільки на неї. Король, як помітили іспанці, грав для неї, грав у духоті переповненої зали, в червневу спеку.

Він, певне, мав також намір показати їм, що він і досі спритний, гнучкий, молодий, одне слово — що його слід боятись. Про це посли здогадалися потім, коли писали свій звіт. А поки що в них переважав холодний подив, що цей найхристиянніший король так занедбує перед ними свою гідність, складаючи її до ніг жінки. Після гри він попросив свою кохану відкрити обличчя, щоб посли його католицької величності могли як слід роздивитись його.

Та згодом їх спіткали ще непристойніші речі. Через два дні відбувся великий бенкет, а ввечері — бал. За столом на чільному місці, під балдахіном, сиділа поруч короля герцогиня де Бофор, і їй прислуговували вельможні дами; найвисокородніша з них була мадемуазель де Гіз. А вона ж походила з Лотарінзького дому, того, котрий ще так недавно в союзі з Іспанією являв грізну небезпеку для короля Франції. І ось тепер дочка того дому, що з волі Іспанії мав би владарювати в цій країні, мусить подавати страви — і кому!

Пізніш король сказав іспанцям:

— Під Ам'єном ви б могли перемогти. Моє найслабше місце було саме там, де стояв намет герцогині.

Дон Франсіско де Мендоса відповів поважно, як годиться:

— Навіть заради перемоги ми б не стали штурмувати бордель.

Всі іспанці на ті слова надуто мовчали, але тим щиріше зареготав король. Тоді вони побачили, що не зможуть принизити його нічим. Вечірній бал давала її високість сестра короля, але поруч неї була герцогиня де Бофор у смарагдовому шовку, а в косах у неї іскрились діамантові зірки, й урешті навіть ці іспанці не могли не визнати, що вона гарна аж надміру.

Проте їх і далі обурювало те, що при французькому дворі весь час попереду жінки. Ось танці припинилися, розкішні криноліни дам утворили посеред зали коло — і в те коло вступив якийсь юнак із родимкою на лівій щоці. Під музику він проспівав пісню, що починалася словами: «Чарівній Габрієлі…»