Генріх Манн - Літа зрілості короля Генріха IV

Габрієль це знала. Її, не дуже розумну від природи, незвичайна доля наділила проникливістю. Пліч-о-пліч з великою людиною, — насправді Анрі такий лише для неї самої, всі інші тільки називають його так, — пліч-о-пліч із ним вона пізнала багато незвичайного. Лиш вона сама розрізняла складники того, що зветься величчю. Про велич говорять, але її не знають. Вона має лицьовий бік, що являється на звитяжних бойовищах, у залах, де підписують державні угоди, де велика людина оголошує свій едикт. Щоб здобути волю, націю, мир — для цього велич являє своє лице Але Габрієль у своїй великій людині знає не тільки отой лицьовий бік, не тільки гордий вигляд. Усередині, в душі тієї людини вона відкрила багато зворушливого, непевного — але аж ніяк не думала через це, ніби розкусила хитрі способи величі. Ця жінка у своїй щирій любові серцем відчувала, як одне випливає з другого. Сприйнятливість до істини ми часом завдячуємо не зусиллям розуму, бо маємо її від природи.

Цій жінці Анрі довірявся, хоч не довіряв більш нікому; тут вона часом знаходила в ньому голубину невинність, а зміїна мудрість тоді вже припадала на її пай.

Вона остерігала його. Якось увечері в спальні вона почала:

— Мій коханий, єдиний мій! Тепер багато людей з усіх боків підлещуються до вас. Сюди приїхали фламандські громадяни, щоб запевнити вас, ніби їхній край прагне приєднатися до Франції.

Анрі показав на перший із восьми великих гобеленів, що вкривали стіни їхньої спальні. Перший зображував райський сад і змія-спокусника. Ото на нього показав Анрі із знайомим їй виразом обличчя, що промовляв: «Мене ніхто не спіймає».

— Якраз ці фламандці були щирі,— заперечила Габрієль. — І ще деякі чужинці, багато дальші, не марнують солодких слів, а щиро бажають стати французами. Коханий мій владарю, ви не бачите, як вірить у вас світ. Ваші непомірні зусилля зробили вас байдужим до нагороди, що дістається вам без труду, з самої любові.

— Тобі можна так говорити. Символ усіх моїх змагань — це ти, і володіти тобою — ось моя нагорода.

Вона подумала: «Але в день свого тріумфу, коли він був всемогутній, він не одружився зі мною. Він знає листи королеви Наваррської і не боронить мене від її образ». Але вголос сказала:

— Ви марнуєте багато нагод.

Цими словами вона дошкулила йому. Він довго ходив по спальні туди й сюди, думаючи про те почуття, що непокоїло його цілу годину після тріумфального в'їзду. Змарнував те, що мало бути головним. Змарнована нагода — коли ж то вона повернеться? Коли він обняв кохану жінку, вона була млява й холодна. Він злякався й квапливо пообіцяв, що все надолужить, той день уже близько.

— Треба, щоб моя влада стала непохитною, а тепер за мене тільки мої діла, більш я не маю нічого.

Габрієлі стало соромно, що вона думала про себе. Її велика людина сама не знає своєї величі й через те багато в чому буває безпорадна, як мала дитина. Вона, Габрієль, повинна дбати про нього. Хай у ній не спить недовіра, коли не в ньому.

— Величносте! Довкола вас шпигуни.

— А не шанувальники, як я міг би мріяти.

— Послам німецьких курфюрстів ви майже повірили, коли вони пообіцяли, що вас оберуть римським імператором.

— Майже, та не зовсім. То фантазери, як і фламандці, й мають мене за визволителя Європи.

— Ні. То зрадники. Якби ви дали свою згоду, повідомлення вже було написане. Ось воно.

Анрі зблід. Він навіть не глянув на папірець, він хотів прочитати на прекрасному обличчі Габрієлі її долю, вперше тільки її долю. «Це ж та, що поділяє зі мною небезпеки, відводить ножа від моїх грудей. Ні, й до її грудей я його не допущу. Я все направлю: ти будеш королевою».

Побачивши, який він блідий і як карається, Габрієль пожаліла його. Він таки справді велика людина, велика в усьому — навіть у сумнівах, у невдачах, у безсиллі. Він не вірить у легенду про себе, він нічого не визнав у своїй величі, крім того, що вона непрощенна. «Коханий, ти не одружишся зі мною; щоразу на перешкоді ставатиме якесь діло, тоді ще одне й ще одне, аж поки всі твої діла заразом накличуть на нас обох аж надто люту ненависть, і ми проґавимо як щастя, так і життя».

Ось як думала вона, коли Анрі попросив її ще раз одягтися. Вони підуть до його сестри Катрін.

— Я такий радий, що ти її любиш.

Того вечора у її високості сестри короля правилась протестантська служба божа. Обоє ще за дверима почули духовний спів, і Габрієль хотіла вже повернутись. Та Анрі зупинив її:

— Ось побачите, пані, що станеться.