Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

Генріх Мани глибоко емоційно відчуває стихію французького Відродження, витонченого і брутального, розпусного і цнотливого, цинічного і сповненого великих фанатичних пристрастей. Відчуває він його і в мові, використовуючи лексичні засоби, які передають своєрідність документів доби, способу мовлення представників найрізноманітніших прошарків населення, жителів півночі і півдня, купців, аристократів, селян, воїнів. Тонка і вдумлива мовна стилізація, яка піде не впадає в архаїзацію, допомагає краще відтворити колорит часу. Кожен розділ книги закінчується коротким moralite — висновком, написаним вишуканою французькою мовою. В ньому автор у стислій, поетичній формі підводить підсумок того, чого навчився його герой на етапі життя, обмеженому рамками розділу. Художні засоби роману такі багаті, що їх дослідженню можна присвятити цілий науковий твір. Кожен уважний читач відчує цю художню насиченість мови роману, густоту письма, оригінальність авторського бачення світу, авторського погляду, такого гострого і спостережливого.

Художні досягнення Генріха Манна в дилогії незаперечні. Блискучий стиль, величезна ерудиція, філософська глибина роблять цей історичний роман одним з найкращих у літературі критичного реалізму.

Коли гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз, літній письменник у далекому американському вигнанні висловив непохитну віру в перемогу Червоної Армії над фашистською навалою. У грудні 1941 року він надіслав до Спілки радянських письменників листа, в якому були такі рядки: «З першого дня цієї війни, я знаю і передрікаю, яким буде її кінець: війська напасника неминуче будуть відкинуті, а Червона Армія почне наступ проти Німеччини… Ви втілюєте в життя ідею, яка в наступному столітті пануватиме всюди. Саме тому ви такі чудові воїни: ваша ідея має перемогти. Я безмежно захоплююсь непохитністю радянського народу, його мужністю, його твердою рішучістю, його самовідданою вірністю справі, яка варта того, щоб заради неї героїчно жити і вмерти».

У повоєнний час Генріх Манн усім серцем разом з тими силами, які будують нову, демократичну Німеччину. Письменник, який написав колись знаменні слова про те, що «новий гуманізм буде соціалістичним», що «література йде неухильно до робітників, бо вони шанують людяність, захищають культуру», — цей письменник не міг не вітати створення на німецькій землі першої держави робітників і селян. Генріх Мани готувався повернутись на батьківщину, він мріяв жити і працювати на землі Німецької Демократичної Республіки, взяти участь у дальшому будівництві нової соціалістичної культури, шляхи для якої він прокладав своєю творчістю. Смерть (Г. Манн помер 12 березня 1950 р.) перешкодила йому знову побачити рідну землю. Коли все прогресивне людство святкувало століття з дня народження великого німецького письменника, трудящі НДР відзначили цей день як справжнє свято національної культури. «В німецькій соціалістичній державі, — казав В. Ульбріхт, — ми любимо і шануємо Генріха Манна як великого письменника-реаліста, творчість якого належить світовій літературі… як бойового публіциста і передового борця справжньої соціалістичної демократії, як вірного друга і союзника робітничого класу, як засновника нашої літератури соціалістичного гуманізму і реалізму, як благородну людину, що всі сили віддала справі гуманізму і щастя людей».

У Радянському Союзі творчість Генріха Манна завжди користувалася великою популярністю в читачів. Десятки разів виходила окремі його твори, восьмитомник прози Манна розійшовся тиражем 105 тисяч примірників. Все нові і нові переклади кращих творів письменника з'являються мовами народів СРСР. Генріх Манн — творець і гуманіст — живе й нині, він наш соратник у боротьбі проти сил міжнародної реакції, мілітаризму, буржуазного націоналізму за перемогу Людини, за майбутнє, за демократію і соціалізм.

Кіра ШАХОВА

Хлоп'я було мале, гори — височезні. Від стежини до стежини воно видиралось угору навпростець крізь хащі папороті, що духмяніла на осонні й холодила в затінку, коли воно лягало перепочити. Тут стриміла скеля, по той бік — ревів водоспад, що ринув із піднебесної височіні. Озирай очима порослі лісом гори — гострозорими очима, що розрізняють між деревами аж ген на далекому стрімчаку невеличких сірих сарн! Блукай поглядом у запаморочній глибіні синього неба! Задерши голову, кричи дзвінким голосочком з радості життя! Бігай босими ноженятами, бігай без упину! Дихай, промивай тіло теплим, легким повітрям! Такі були перші клопоти і втіхи хлоп'яти. Звали його Анрі [1] Очевидно, під впливом німецької мови у нас склалася традиція називати французьких королів Генріх І, Генріх II і т. д. Але французькою це ім'я звучить Анрі (Henri), і Г. Манн, порушуючи відповідну німецьку традицію, пише Henri, а не Heinrich. У перекладі збережено цю особливість оригіналу. (Прим. перекл.). .