Генріх Манн: Молоді літа короля Генріха IV

Генріх Манн з його величезною ерудицією, найрізноманітнішими знаннями майже з усіх сфер суспільного життя добре знав і глибоко вивчив усі відомі історичні матеріали, твори своїх попередників, романістів і драматургів. В молодості письменник не зразу вирішив ким бути. Довгий час він хотів стати живописцем і відтоді назавжди зберіг замилування образотворчим мистецтвом. Безумовно, звертаючись до епохи громадянської війни у Франції, вія якнайширше ознайомився з безмежним багатством іконографічних матеріалів того часу, які зберігаються в найкращих музеях світу. Але, звичайно, цього ще недостатньо, треба було мати чітку концепцію доби, надзвичайно складної і сповненої суперечностей, в якій і досі багато неясних або сумнівних моментів, так би мовити, білих плям на історичній карті. Важко вимагати від Генріха Манна справжнього марксистського розуміння всіх хитромудрих переплетінь класових і релігійних відносин другої половини XVI століття у Франції. Але в оцінці людей і подій ми знаходимо в дилогії навдивовижу багато правильного. Активна громадська діяльність письменника-демократа, спілкування з найпередовішими людьми свого часу, спільні виступи з комуністами у багатьох питаннях, передусім у справі боротьби з фашизмом і захисту світової культури від коричневої чуми — все це зробило погляд письменника на далекі історичні події чужої, але близької йому Франції дуже пильним і ясним. На відміну від своїх відомих попередників на ниві красного письменства, що змальовували ті ж події, Генріх Манн до мінімуму звів постаті вигадані, всю широту сцени в своєму романі він віддав персонажам історичним. Головна мета, яку ставив перед собою письменник, вимагала від нього приділити найбільше мистецької уваги особі Генріха Бурбона, короля Наварри, врешті абсолютного монарха Франції. Для письменника взагалі характерна така побудова твору, коли основне світло падає на одну якусь постать, що завдяки цьому досягає яскравості і монументальної виразності. В дилогії такою постаттю є, звичайно, її титульний герой. Але поруч з ним письменникові стало хисту створити надзвичайно живі, об'ємні, психологічно багатогранні, масштабні образи його ворогів, друзів, тимчасових попутників, тих, кого він кохав, з ким боровся, кого ненавидів і зневажав.

Зупинимось, хоча б коротко, на характеристиці основних подій, які стали змістом першої частини дилогії — «Молодих літ короля Генріха IV», та на постатях дійових осіб бурхливої історичної драми того часу. В тритомній «Історії Франції», випущеній видавництвом «Наука» в 1972 році, про добу Генріха Бурбона пишеться, що цей період часто приводив істориків до діаметрально протилежних оцінок — і релігійних воєн взагалі, і гугенотського руху зокрема. Відомий буржуазний вчений минулого століття Мішле розглядав ці події з погляду радикальних політичних діячів як визрівання прогресивних буржуазних ідей, а гугенотів вважав «славними захисниками свободи, що подають через низку віків руку героям Французької революції». В книзі «Феодальна аристократія і кальвіністи у Франції», що вийшла 1871 року в Києві, історик Лучицький вбачав у гугенотському русі, взятому в цілому, типовий вияв феодальної реакції, спрямованої проти абсолютизму і централізму. В тогочасних умовах абсолютизм і централізм були прогресивним явищем, і сучасні радянські дослідники схиляються до думки, що рацію мав скоріше Лучицький, аніж Мішле. Хоч які були б окремі діячі у таборі гугенотів, наприклад, такі чесні, некорисливі і прямолінійні, як адмірал Коліньї, хоч які були б ті безіменні селяни-протестанти, що приєдналися до гугенотської армії із зброєю в руках захищати свої домівки, плоди своєї праці від католицьких солдатів-грабіжників, — об'єктивно вони відстоювали справу, яка йшла проти історичного поступу, підтримувала відцентрові тенденції великих аристократів, котрі прагнули бути повновладними володарями окремих частин Франції. За своїм соціальним складом французька реформація, як вказується в «Історії Франції», була буржуазною, частково плебейською, але ніколи не стала селянською, вона не мала достатньої сили для збройного виступу. А ті, хто виступав із зброєю в руках, хто виявляв активність і організаційний талант — то були дворяни, що дбали про свої інтереси і лише тимчасово зв'язували свою діяльність із кальвіністським рухом. Якщо порівняти реформацію французьку з реформацією в сусідній Німеччині, де революційні селяни виступали під знаменами антифеодальної боротьби, то стає ще більш зрозумілою слабкість і обмеженість першої. Те саме можна сказати, й порівнюючи французький рух з національно-визвольною боротьбою народу Нідерландів, яка за своїм характером була справжньою буржуазною революцією. Якщо взяти до уваги вищесказане, стає зрозуміло, що абсолютна королівська влада на цьому конкретному історичному етапі була єдиного альтернативою феодальній роздробленості, нескінченним чварам між окремими багатими і сильними феодалами, які не припиняли громадянської війни, а війна руйнувала ремесло і торгівлю, знесилювала народ, робила Францію залежною від іспанських Габсбургів або англійського королівського дому. Надзвичайно несприятливим для країни було те, що більш як три десятиліття коло керма влади стояли представники династії Валуа, нездарні і жорстокі володарі, які не мали ні енергії, ні сили міцно тримати це кермо у своїх руках. Чотири сини Катерини Медічі, королеви-отруйниці, боролися за королівський трон. Перший з них, Франціск II, зійшов на нього у п'ятнадцять років, а помер у шістнадцять. За його панування країною правила його мати і могутні Гізи. Ця аристократична сім'я претендувала і після смерті Франціска на провідну роль у державі. Другий син Катерини Медічі, Карл IX, робив спроби позбутися залежності від своїх могутніх і підступних родичів, але його плутана, нещира й безініціативна політика призвела лише до загострення становища всередині держави. Карл IX помер у 1574 році. Його молодший брат, герцог Анжуйський, під іменем Генріха III королював 15 років, з 1574 по 1589. Це був найжорстокіший і найпідступніший з усіх дітей королеви. Він привів країну на грань катастрофи. Розпуста й аморальність його оточення, безмежні розкоші, в яких жив він сам і його двір, викликали обурення простих людей, що платили на все це з кожним роком все більше й більше податків. Наприкінці свого правління Генріх III опинився проти більшості нації. Дійшовши до відчаю, він наказав зарізати свого тезка Генріха Гіза, що весь час загрожував королівській владі. Але терористичні акти, такі як убивство Гіза та його брата, не могли не викликати загального обурення. Похорон Гіза перетворився на справжній бунт, учасники якого вигукували лозунги проти династії Валуа. Через кілька місяців після вбивства братів Гізів монах Жак Клеман пробрався у табір короля і заколов останнього Валуа кинджалом. Четвертий брат, герцог Алансонський, помер ще раніше. Таким чином, єдиним, хто міг претендувати на французький королівський трон, залишився Генріх Наваррський.