Генріх Манн: Молоді літа короля Генріха IV

Німецька література мала значні досягнення в царині історичного роману — твори Ліона Фейхтвангера, Томаса Манна, Стефана Цвейга, Бруно Франка, в яких письменники намагались дати узагальнений образ розвитку власної нації і всього людства. І Генріх Манн, який завжди цікавився вітчизняною і світовою історією, не залишився осторонь цих ідейно-художніх шукань.

Так, у 30-х роках була створена дилогія про французького «народного короля» Генріха IV, яка стала найзначнішим з усього, що Манн написав після «Вірнопідданого». Перша книга дилогії — «Молоді літа короля Генріха IV» — вийшла друком влітку 1935 року, У статті «Пам'ятне літо» Манн пише про дві події, які зробили для нього той рік таким значущим — Міжнародний з'їзд письменників, який було скликано з ініціативи Барбюса, і вихід у світ першої частини дилогії про Генріха IV. Г. Манн називав у цій статті Анрі Барбюса справжнім гуманістом-бійцем, а щодо роману, то, за словами письменника, «в ньому гуманісти XVI століття теж уміють сидіти у сідлі й битися». Ця паралель пояснює основний задум твору, пояснює, чому Г. Манн звернувся до образу Генріха IV: «Король бідних і гноблених, він був також королем філософів. Замолоду Генріх справді пізнав на собі життя так, як може пізнати його лише проста людина. Його пригоди, перемоги, страждання я перетворив на цілий ряд барвистих картин і сцен. Але всі вони мають той самий зміст: зло і страхіття можуть подолати воїни, яких життя навчило думати, і мислителі, які навчилися сидіти в сідлі і битися. Саме Варфоломіївська ніч надала їм сили. І я зміг написати свою книгу про найлюдянішого, вже багато разів описаного короля тільки після важких особистих переживань».

Для письменника була принципово важливою історія Генріха IV, який об'єднав свою змучену громадянського війною країну, все життя намагався покласти край політичній і релігійній ворожнечі, забезпечити мир і розквіт французькому народові, сприяв розвиткові науки, культури, ремесла, торгівлі, оточив себе людьми прогресивної думки — гуманістами.

В образі Генріха IV Манн прагнув втілити власний позитивний ідеал громадського діяча, мудрого і демократичного проводиря свого народу. Він протиставив постать короля-гуманіста, «доброго короля» народних переказів, фашистським диктаторам XX століття і безсилим політиканам буржуазної Європи, що капітулювали перед фашизмом. Одна з провідних ідей твору — це думка про те, що політичний вождь тільки тоді може стати по-справжньому великою людиною, пам'ять про яку збережеться у віках, коли він іде разом із народом, розуміє потреби, прагнення, мрії мас, коли він виступає як речник інтересів більшості. Протистояти злу, силам реакції може лише той, хто ясно осмислив для себе ідеал добра як добра для мільйонів, а не для десятків чи сотень обранців. Лише людяність робить талановитих людей носіями історичного прогресу. До того ж, якщо гуманіст хоче перемогти чорне воїнство варварства, фанатизму, насильства, користолюбства, темряви, він повинен бути борцем «на коні з мечем у руці». В жодному своєму творі не висловив Г. Манн так виразно і переконано думку про нерозривну єдність розуму і діяння, як у дилогії: не лише мислити, а й битися за свої ідеї і «треба знати: хто думає, той повинен і діяти; а власне — тільки той. І навпаки, за межами розуму починаються неподобства і страхіття». Розвиваючи далі цю думку про войовничий розум, Манн писав: «Чинять їх невігласи, яких їхня невгамовна дурість штовхає до насильства… Погляньте, в якому стані паше королівство. Воно дичавіє, воно робиться болотом з крові та брехні, і ніяке чесне, здорове покоління не зможе вирости на такому грунті, якщо ми, гуманісти, не сядемо на коней і не візьмемося за мечі. Та ми про це подбаємо! Будьте певні, ми й на коней сядемо, і за мечі візьмемося!»

В романі ці слова належать сподвижнику молодого Генріха Наваррського гуманістові Мішелю де Монтеню, але у контексті часу, коли вони були написані, звучать як думки, вистраждані самим письменником-антифашистом. В дилогії було багато таких слів, образів, ситуацій, які викликали аналогії з сучасністю. Але ніколи ці аналогії не здавалися штучно нав'язаними, надто прямолінійними. Історичний роман Генріха Манна став найдосконалішою, художньо довершеною формою відтворення історії, а не алегорією сучасності. Герої цього твору — це не переодягнені в історичні костюми люди двадцятого століття, вони мислять і діють у дусі свого часу. Принцип історизму — конкретність зображення суспільних процесів і того, як своєрідно вони втілюються у долях людей певного періоду, певної країни, певної соціальної групи, — провідний принцип роману про короля Генріха IV. Манна не цікавила реконструкція епохи французької реформації сама по собі, цей час привернув увагу письменника не тому, що він був барвистий і драматичний, багатий на яскраві людські характери та бурхливі пристрасті. Безумовно, Манн-мислитель прагнув наблизити до своїх читачів-сучасників такий історичний досвід, який міг би допомогти їм у боріннях XX століття, і саме в добі Генріха IV він вбачав придатний для цього матеріал. Йому були однаково чужі і модернізація історії, і її музейно-дріб'язкове відтворення. Хоча зразу ж треба відзначити як актуальне звучання роману, так і глибоку вірогідність цього монументального історичного полотна — і в цілому, і в деталях.