Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

У нього були малі товариші, не тільки босоногі та простоволосі, як він, а часом і обшарпані чи напівголі. Від них тхнуло потом, зіллям, димом, як і від нього, і хоч хлоп'я жило не в халупі чи печері, як вони, та йому подобалося, що дух від нього такий самий. Вони навчили його ловити птахів і пекти їх на вогнищі. Разом з ними підсмажував Анрі на гарячих камінцях свою скибку хліба і їв її, натерши часником. Адже від часнику виростеш великий і завжди будеш здоровий. Допомагає цьому й вино; і діти пили його, де не трапиться. Вино текло в жилах у всіх — у селянських дітлахів, у їхніх батьків, у цілого краю. Мати доручила Анрі одній родичці й вихователеві, щоб він ріс так, як увесь його народ; а втім, і тут, у горах, малий жив у замку. Замок той звався Коараз. А край — Беарн. А гори — Піренеї.

Мовою там говорили лункою, повноголосою, з розкотистим «р». Мати Анрі, коли в неї настали пологи, на бажання свого батька заспівала духовну пісню до діви Марії: Adjudat me a d'aquestehore [2] Хай поможе мені в цю годину (південнофранц.). . Така була в їхньому краю говірка — майже чиста латина. Тож хлоп'яті неважко було вивчитись говорити латиною — тільки говорити. Дід заборонив, щоб Анрі вчили и писати: мовляв, на те буде час, воно ж іще мале.

Поки нагорі в Коаразі малий Анрі балакав латиною й лазив по гірському лісі, ганяючись за невеличкими сарнами, званими isards, що ніяк не давалися піймати, старий Анрі д'Альбре помер унизу в своєму замку в По; і, може, в ту саму мить, коли дід захрипів востаннє, онук радісно завищав, купаючись із хлопчаками й дівчатками в потоці нижче великого водоспаду, що рясно сипав іскристими бризками.

Його страшенно цікавили дівчатка, їхнє тіло. Всім, ну геть усім різнились вони від нього самого: не так роздягались, не так рухались, не так говорили й дивились, а надто не такі були в них ноги, стан, плечі. Одна дівчинка, в якої вже розвивалися груденята, вабила його особливо, і він вирішив боротися за неї. А боротись, як він помітив, треба було; бо сама вона обрала не його, їй дужче подобався інший хлопчик, рославіший, з вродливим і дурним личком. Чому — Анрі не допитувався, та ці гарні створіння, дівчатка, мабуть, і самі того не знали, зате він добре знав, чого хоче.

І ось менший хлопчик викликав більшого помірятися силою: хто перенесе дівчинку через потік. Він був хоч і неглибокий, але швидкий, і слизькі кругляки на дні перекочувались під ногою, коли необережно ступити. Отож суперник зразу послизнувся, і дівчинка була б шубовснула в воду разом з ним, якби її не підхопив Анрі. Він знав у цьому потоці кожен камінець і таки переніс її на той бік, напружуючи всю свою силу: дівчина була важча за нього самого — невеличкого, худенького хлопчика. На тому боці він поцілував її в уста — вона з несподіванки й не опиналась, — а тоді сказав, набундючившись:

— Тебе переніс через потік принц Беарнський!

Мала селючка глянула йому в осяяне захватом личко й зареготала. Той глузливий регіт болюче шпигнув його в серце, проте не погасив запалу. Хоч дівча вже перебігло назад до свого змоклого невдахи-зальотника, та Анрі ще вигукнув:

— Aut vincere aut mori! [3] Перемогти або вмерти! (Лат.).

Це був один з тих висловів, що навчив його вихователь, і Анрі сподівався хтозна-як вразити ним товаришів. Та знов його спіткало розчарування: селянським дітлахам байдуже було й до принца, і до його латини. І про перемогу, і про смерть вони однаково не знали. Що йому лишалось робити? Він увійшов назад у потік і навмисне впав у воду, передражнюючи недотепу-суперника. І пику скорчив таку саму пришелепувату, і закульгав достоту як той, і залаявся таким самісіньким голосом — перекривив його так вдало, що насмішив усіх. Навіть чарівне дівча не втрималося, засміялось!

Тоді Анрі відвернувся й швидко пішов геть. Йому було лише чотири роки, але він уже розумів, що таке успіх. Та хоч він його досяг, у серці в нього змагалися різні почуття. Задоволення помстою не стерло спогаду про поразку. Тоскний щем не минав, хоч як Анрі бадьорився.

Незабаром мати забрала синочка до себе, і перший час у нього тільки й мови було, що про ту дівчинку. Дід уже помер, і Анрі сказали, що він його більш ніколи не побачить. Та Анрі дужче смутило, що дівчинка далеко і їй не можна прийти.

— Мамо, ну скажи, хай її привезуть. Я з нею оженюся. То дарма, що вона більша, я ще виросту.

Тільки нове враження раптом угамувало його тугу. Він побачив молоденьку материну фрейліну.

У їхньому замку в По тримали невеликий двір, схожий скоріше на численну родину. Старий д'Альбре був просто собі провінційний поміщик. Він мав міцний замок — а останнім часом ще й гарно, зі смаком оздоблений. З балкона видно було глибоку долину, всю у виноградниках, оливниках та гаях, що, тішили око; поміж ними звивалася блискуча стьожка річки, а за долиною здіймались угору Піренеї.