Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

— А я Деньйо, хірург, — промовив другий — у цього офіційно-скорботний вираз був видимо силуваний.

— За наказом її величності я, Кайяр, член факультету, приїхав четвертого червня, у вівторок, до дому вельможного принца Конде й застав там королеву в ліжку, з гарячкою.

«Завчили напам'ять і бубонітимуть хтозна-доки», — подумав Анрі й сів.

— А ви що там робили? — спитав він другого чоловіка в чорному. — Клістир ставили?

— Це не моє діло, — відказав хірург. — Це ось він робить. — І штовхнув першого ліктем під бік.

Лікар поблід від образи, але стримав себе й повів далі:

— Я, Кайяр, член факультету, відразу оглянувши її величність, установив, що права легеня королеви тяжко уражена хворобою. Помітив я також незвичайне затвердіння й запідозрив наявність пухлини, що могла прорватися всередину й спричинити смерть. Згідно з цим я й записав у своїй книзі: «Пані королеві Наваррській лишилося жити від чотирьох до шести днів». Це було четвертого, у вівторок. А в неділю, дев'ятого, її величність померла. — І він подав Анрі згадану книгу.

Анрі кинув погляд на рядки, надряпані там. Вираз обличчя другого чоловіка в чорному ніби промовляв, що словам першого не слід надавати ніякої ваги — хіба посміятися з них. І, вирішивши, що тепер його черга говорити, той другий почав:

— Я тільки хірург Деньйо, нічим не уславлена людина. Ваша величність ще й не чули мого прізвища. Зате славнозвісного пана Кайяра, окрасу факультету, ви напевне знаєте. Він припадав до лона науки, а я — бідний ремісник і працюю тільки пилкою. Він передрікає людям точну годину їхньої смерті, питаючись, коли треба, в сузір'їв. Ну, а я розтинаю тих людей уже після смерті, зате, правда, знаходжу в них усередині щось таке, що можна побачити й помацати і чого не можна заперечити. Та щоразу воно буває передбачене й записане у віщій книзі великого Кайяра; тому ж то я й лишаюсь його скромним помічником. — І він уклонився лікареві.

Той сприйняв вияв пошани як заслужене.

— Так воно й є,— озвався він. — Коли королева врешті упокоїлась, я виконав її волю, висловлену мені ще за життя, й доручив присутньому тут хірургові Деньйо зробити розтин її тіла.

Син небіжчиці схопився з місця.

— Розтяли її тіло? Та як ви насміли?!

Вираз смутку й гідності на Кайяровому обличчі не змінився.

— Не лише тіло її величності звелів я розтяти згідно з її наказом, а й голову. Бо королева часто відчувала в голові якийсь прикрий лоскіт і боялася, що це у неї недуга, яку могли успадкувати її діти. Вона наполягала на розтині, хоч я доводив їй, що без волі господньої ніщо не може успадкуватись.

— Давай докази! — закричав Анрі, тупнувши ногою. — А то жодному слову не повірю!

Тоді лікар і справді видобув якийсь напір, згорнений у дудочку, подав його синові небіжчиці, і Анрі прочитав на тому папері материне ім'я, написане її власною рукою — щодо цього він не мав сумніву. А вище було записано іншою рукою її розпорядження — таке, як щойно повідомив лікар.

— Ну, і що ж ви знайшли? Кажи швидше, я хочу знати!

Цього разу відповів йому хірург:

— У тілі все, що передбачив пан Кайяр: затвердіння в ураженій легені й пухлину, що прорвалась і призвела до смерті. А в голові — оце.

Ніби штукар, що зробив вдалий фокус, він усміхнувся й показав на стіл, де вже лежав великий, покреслений якимись лініями аркуш. Щойно там була гола стільниця. Анрі придивився ближче й злякався: на папері виступив намальований череп, череп його матері. А хірург доповідав:

— Відпилявши голову королеві…

— В моїй присутності,— квапливо докинув лікар.

— …бо інакше не можна було розкрити черепа, — я його розпиляв і під тім'яною кісткою побачив такі пухирі, наповнені водянистою рідиною, що вилилась під зовнішню оболонку, напевне, ще за життя померлої.

— Це, певне, й було причиною лоскоту, бо інакше його не можна з'ясувати, — зауважив лікар.

Хірург штовхнув його під бік і провищав:

— От він, бачте, з'ясував. А я б не зумів. Я тільки малюнок зробив. Бачите, ось, де мій палець?

Але високий, що зберігав урочистий вигляд, безцеремонно відіпхнув руку низенького, і той аж посинів із злості.

Поки лікар докладно, з якнайщирішим переконанням тлумачив лінії та крапки на малюнку, Анрі слухав його, але водночас стежив за пані Катрін. Вона спочатку теж із великою увагою схилялась над аркушем, хоча напевне бачила його не вперше. Та що зрозуміліша робилась недуга її доброї приятельки, то далі відхилялась від малюнка пані Катрін, аж поки зовсім випросталась у своєму прямому кріслі.