Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

— Такого в мене на думці не було, — відповів Анрі.— Але якби слід було так зробити, я б здогадався. Та годі про це! Мені треба побачити королеву Франції, я не можу чекати.

Катрін тихо, але рішуче попросила:

— Візьми й мене з собою! Я твоя сестра, і в нас одна доля.

— Авжеж! — вигукнув брат, намагаючись показати себе перед невинним дівчам бадьорим і впевненим. — І одружимось ми обоє. Твій брат Анрі вистарає тобі вродливого чоловіка, сестричко! — І, обнявши її, вибіг.

А внизу, в подвір'ї й на вулиці, юрмилось його військо — хоч воно й поменшало, проте лишилося ще більше сотні дворян. Тридцятьох він зоставив як охорону для сестри. А з рештою поїхав до замку. Ось уже виїхали на міст через Сену — Ремісничий міст; звідти королівський замок ще здавався новим і розкішним. Та зблизька, як під'їхали вулицею, що називалась Австрійська, той самий замок мав зовсім інший вигляд — досить моторошної споруди, чи то фортеці, чи то в'язниці: скільки сягнеш оком, самі чорні мури, присадкуваті вежі, шпичасті дахи, широкі й глибокі рови, заповнені гнилою, смердючою водою. Там, коли хочеш увійти всередину, стискається серце, і тим більше доводиться силувати себе тому, хто приїхав із широких просторів, з-під високого неба. Але Анрі хоче туди, і нехай хоч що з того вийде, а він наперед тішиться всім, що його чекає. Його вільний розум підказує йому, що чари не мають над ним сили. Стара відьма, що уявлялась йому ще в дитинстві, й досі сидить серед своїх павучих тенет. Його бідна матуся попалась у них. Зате ж він тепер пильніше остерігатиметься!

Копита зацокали по під'їзному мосту. Анрі якраз устиг іще згадати річку, що лишилась позаду, — останнє радісне враження з вільного світу: білі хмари, вода блищить між човнами з сіном, а берегом фури везуть усякий вантаж під крик і регіт простого люду, що не відає нічого. «Але тут відібрано життя моїй матері! Тут її вбито!» Анрі відчуває, що його охоплює шаленство. Сповнює його єство, засліплює. Хтось торкає його за плече — певно, з друзів, і Анрі чує:

— А браму за нами замкнули.

Він ураз охолов, повернувся до тями. Озирнувся й побачив, що, справді, луврська варта вмить закрила підхід до мосту, перше ніж устигла проїхати його збройна охорона. Його люди за мостом зняли галас. Він гукнув: «Тихо!», закричав на воротарів, але, звісно, мусив удовольнитись відмовками: для стількох панів-протестантів, мовляв, і місця не вистачить.

— То знайдіть!

— Не турбуйтесь, пане королю Наваррський! Буде у Луврі місце для всіх гугенотів, які лишень схочуть увійти! І чим більше, тим краще! — І лучники та аркебузири, широко порозставлявши ноги й міцно стискаючи в руках зброю, вишикувались по краях мосту.

Анрі обдивився своїх небагатьох супутників, тоді виїхав наперед і проїхав ще рівно двадцять футів, як визначив на око. Далі під копитами задудніло дерево — то був звідний міст. Між двома старими вежами темні, важкі двері — двері Лувру. За ними склепистий хід, такий низький, що верхівцям довелося позсідати й вести коней за повіддя. А друга рука мимохіть лягала на руків'я пістоля. Ще двадцять футів відлічив Анрі, весь у тривожній напрузі. І опинився на подвір'ї.

Там була тіснота й метушня, проте видимо мирна. Самі чоловіки, з усіх станів, із зброєю й без, заклопотані найрізноманітнішими ділами. Придворні грали в кості або сперечались, міщани, які прийшли сюди в справах, входили й виходили з канцелярій, що містились на першому поверсі найстарішої будівлі. Вибігали сюди з кухонної жароти й кухарі та слуги — вхопити холоднішого повітря. Бо в цьому подвір'ї навіть серед липня пробирало дрожем. Посередині ще видно було підвалини вежі — найгрубшої з усіх. Вона з прадавніх часів бовваніла туті затінювала подвір'я. Аж король Франціск, двоюрідний дід Анрі, наказав її зруйнувати. Але однаково в це подвір'я пробивалось не більше світла, ніж на дно колодязя; та його так і називали: Луврський колодязь.

У строкатому натовпі прибулих ніхто й не помітив. Серед дворян, що були там, Анрі та його супутники чомусь не побачили жодного знайомого. Зате королівська сторожа спинила їх, коли вони спробували пропхатися вперед із кіньми:

— Назад, панове! Назад, вам кажуть! Повертайтесь через міст, бо стайні з того, боку, за мурами, а для вас, гасконців, що навіть слуг при собі не маєте, ніхто й поготів не робитиме винятку!

Отак їх зустрінуто. Анрі не сказав, хто він-такий, не дав цього сказати й іншим, а тільки почав кепкувати з молодого начальника сторожі. Той урешті не втерпів і вхопився за шпагу; тоді довготелесий дю Барта обеззброїв його й вигукнув аж занадто голосно: