Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

— Мої протестанти дорогі мені, як і всі інші французи, — сказала вона знову зовсім недбало, а потім додала зі спокійним притиском: — Я ж королева Франції.

— Це ваш син король, — необачно поправив її Анрі — власне, лиш тому, що згадав, як мати розповідала про короля та його кровотечі. Обидва ще живі брати Карла Дев'ятого були теж приречені на цю недугу, а сам Карл уже хворів на неї. «А хто, власне, ця самотня стара жінка, що в неї один по одному вмирають сини? — подумав Анрі,— Насправді всі інші французи так само чужі їй, як і ми, протестанти». А вголос він сказав:

— Вельможна пані, який гарний замок ваш Лувр! Але все, що дає йому красу, прийшло з вашої батьківщини. Архітектура його італійська. — А подумки додав: «Як і мистецтво готувати отрути».

Катерина тільки здвигнула плечима: те з двох мистецтв, яке він назвав, було зовсім незнайоме їй. До того ж вона зовсім не любила своєї Флоренції, бо замолоду набралась там лиха і її звідти вислано [54] …її звідти вислано. — 1527 р. Медічі були вигнані з Флоренції й повернулись туди 1530 p., підтримані військом імператора Священної Римської імперії. . Пані Катрін завжди вміла бути тільки собою, і в цьому полягала її сила — поки тієї сили вистачало.

Тепер вона вже дивилась на юнака підозріливо:

— Ви згадали про короля. Хіба ви бачилися з ним раніше, ніж зі мною?

Анрі жваво заперечив. Катерина ще дужче стишила голос: того, що вона казала, не повинні були чути навіть вартові-швейцарці, хоч вони б однаково нічого не зрозуміли.

— Король часом буває не при собі,— зашепотіла пекельна стара. — Я не кажу цього нікому, але з ним трапляються напади шаленства, і він тоді маячить щось про убивства, про якусь велику різанину. Це в нього хвороба, — настирливо мурмотіла вона.

Анрі тільки відзначив сам собі: в гарненьку ж він сімейку входить! Та це була не новина. А мати хворих на кровотечу синів уже й заспокоїлась.

— Зате двоє менших у мене здорові, надто д'Анжу. Подружіться з ним, дитино моя! А головне — завжди тягніть руку за нами, проти лотарінгського роду! Ви командуватимете й нашим військом; бо до цього у вас є хист, і будете не менш корисний для нас, ніж був ваш покійний батько. A зa це ви дістанете мою дочку. Тільки стережіться герцога Гіза й у шлюбі, бо він подобається жінкам.

«І вони з ним сплять, — подумав Анрі.— Можете говорити навпростець, вельможна пані! Ми ж давно знайомі, і я добре знаю, з якою панною одружуюсь. Тільки моя матуся цього не знала», — шепнуло йому синівське серце. І він з викликом сказав:

— Тому ж то ви, вельможна пані, й відіслали Гіза звідси, коли я мав приїхати!

Стара відповіла ще спокійніше:

— До вашого весілля він повернеться. Часом буває краще, щоб молода дівчина не мала перед очима занадто привабливого чоловіка. Зате старій жінці, такій, як я, треба весь час за ним наглядати. Я волію держати всіх своїх ворогів гарненько вкупці, отут, у Луврі.

До тих ворогів, як неважко було здогадатись, вона залічувала й самого Анрі.

Такий виразний натяк міг би образити його: дарма що він дуже рано втратив ілюзії щодо людської природи, та в Катерини життя виходило аж занадто оголеним. Але, з другого боку, в ньому переважало почуття довіри, що помалу оволодівало ним від її слів. Коли вісімнадцятирічного юнака вшановують такою довірою, він врешті-решт і сам не зможе їй опиратись. «Принаймні мені самому нема чого боятись цієї славнозвісної відьми, та й моїй матусі вона нічого не підсипала у питво!» Ту хвилину, якби на столі стояла склянка з водою, він би не вагаючись випив її.

Та натомість пані Катрін дала знак, і зразу швейцарці розчинили зовнішні двері, й на порозі стало двоє дворян, які привели Анрі сюди. Трохи здивований, він попрощався й пішов за ними.

Цей раз він уже поговорив зі своїми супутниками. Один з них мав титул «перший дворянин короля» й звався де Міосен; вельми обережний чоловік, він навіть не признався, що є протестантом. Анрі сказав йому про те у вічі, бо знав деякі несхибні прикмети, що по них упізнавав одновірців. Він спитав, сміючись:

— Невже ви боїтесь парижан? Оце так нас не любить тутешній народ?

— Якби ж тільки народ, — відповів пан де Міосен загадково.

— Посоромтеся! Вам, першому дворянинові короля, годилось би мати більше гордості.

І нараз, покинувши обох супутників, Анрі швидко рушив уперед, бо в глибині виплеканого саду помітив Карла Дев'ятого; той був сам і розважався зі зграєю собак, що безперестану гавкали. Анрі ще здалеку гукнув його. Та король не почув, і Анрі звернув увагу на інше: він опинився якраз під вікнами того покою, звідки вийшов. Це ж той самий осяяний сонцем фасад у всій своїй неймовірній, чарівній красі, диявольська спокуса, коли хочете, чи принаймні омана чуттів. А тоді відразу прийшов здогад, що пані Катрін відпустила його саме в слушну хвилину, аж надто слушну для неї: коли він нарешті переконався, що вона не отруїла його матері. Якраз у ту мить, коли він їй повірив, вона його й відпустила. Вона бачила його наскрізь, зате він марно силкувався пробитись углиб її непроникних очей. І він злякався: в ньому знов ожило те почуття, з яким він увійшов до зали нагорі,— почуття судді й месника. «Убивця!» Він двічі стримався, не вигукнув цього слова, й не лише з обережності, як придворний хитрун, а й тому, що стара справді обморочила його, змусила повірити їй. Молодість у таких справах кепський порадник, принаймні його вона прирекла до безсилля!