Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

— Але ж тоді вони вдеруться у Фландрію! Коли принцеса Валуа одружиться з принцом-протестантом — я, звичайно, знаю, хто він! — це означатиме війну Франції з Іспанією і вторгнення у Фландрію. Об'єднана Франція— ні, такого я не хочу. Нехай у Франції тривають усобиці. А у Фландрії я тисячу разів волію бачити іспанців, бо вони вже й так котяться у прірву зі своїм папізмом, ніж Францію, об'єднану під владою протестанта.

Щоб краще чути власну мову, Єлизавета почала, широко ступаючи довгими ногами, ходити по залі. Вартовим вона дратливо махнула рукою, щоб відійшли, а Волсінгтон сам відступив на другий бік, даючи королеві дорогу. І раптом вона зупинилась перед ним.

— То ти кажеш, щоб я одружилася з молодим Наваррою. А який він із себе?

— Незгірший. Якби-то річ тільки в цьому. Правда, на зріст нижчий за вас.

— А мені подобаються невисокі.

— Як чоловіки вони часто навіть справніші.

— Та невже, Волсінгтоне? Я ж на цих речах зовсім не знаюсь. А обличчя в нього яке?

— Смагляве, як оливка, повнувате.

— О!

— Тільки ніс… трохи задовгий.

— Так це ж і добре.

— Та що довгий — добре, але форма… Він у нього загнутий униз. А згодом, боюся, загинатиметься ще дужче.

— Шкода. А втім, чи не однаково. Я ж не збираюся брати за чоловіка цього жалюгідного шмаркача. А як він? Він дуже молодий, еге? — спитала жінка непевних літ. — Ти подав йому якісь надії на мою руку? Він, звичайно, був у захваті?

— Його зачарувала ваша врода. Портрет вашої славної величності він укрив поцілунками й залив слізьми, — збрехав посол.

— Ще б пак! А родичатися з Валуа ти його відрадив?

— Адже я знаю, що вам це небажане.

— А ти врешті, може, й не дурень. Якби ж тільки ти не був зрадником!

Вона говорила різко, але не сердито. Посол зрозумів, що йому вже не загрожує страта, відступив назад і низько вклонився.

— Пане посол, — почала Єлизавета, сівши нарешті в крісло. — Я ще не чула того, що ви маєте мені сказати про переговори між двома королевами. Та дивіться мені в очі! Я маю на увазі Жанну і Катерину. Я знаю, що доля Франції залежить від них обох.

— Ваша проникливість не тільки вражає мене, а просто жахає.

— Розумію. Ви, певне, ніколи не думали, що я маю над своїми послами, тобто своїми шпигунами, ще одних шпигунів, щоб стежили вже за ними самими.

Волсінгтон сприйняв ті слова з усіма ознаками подиву, хоча то була для нього зовсім не новина, і скромно відповів:

— Зізнаюся: я спершу говорив тільки про маленького принца Наваррського, а не про його матір, тому, що моя володарка — прекрасна молода королева. Якби моїм володарем був літній король, тоді я говорив би лише про матір цього принца. Бо небезпечна лише королева Жанна. — Він побачив по Єлизаветі, що вже наполовину виграв, і тому голос його забринів особливо віддано й переконливо. — Я мушу розповісти вашій величності одну сумну історію, з якої видно, що люди страшенно нещирі й хитрі. Бідолашну королеву Жанну прикро обдурив один англієць, — Волсінгтон скорчив скрушну гримасу й заперечливо підняв руку. — Ні, ні, то був не я. Ми повинні завжди поводитись так, як годиться. То був тільки один з моїх агентів, і задум теж належить йому. Я благословив його на це діло, і він подався до Лa-Рошелі, де напевне можна було застати всіх друзів королеви Жанни, зокрема графа Людвіга Нассауського. Мій агент намовив цього німця лягти в ліжко й прикидатися недужим, аж поки королева Жанна прийде його провідати…

Історія, що розповів далі посол, скидалася на шекспірівський фарс; та сам він зберігав дуже поважну міну, і те ще дужче веселило королеву. Насміявшись досхочу, вона зробила висновок:

— Такому простакові, як цей Нассау, не варт би вдавати хитруна. Відраджує Жанну одружувати сина з французькою принцесою — єдине, що могло б допомогти протестантам, як німецьким, так і французьким. Невже вона справді в усе повірила? Ніби я візьму її сина за чоловіка? І що її дочка стане королевою Шотландії?

— Занадто блискучі перспективи завжди сприймаються за щиру правду, бо вони засліплюють, — пояснив посол.

Єлизавета сказала вже з відвертим задоволенням:

— То ось як ви заручили мене з маленьким Наваррою! Чому ж ви не розповіли зразу? Невже мені треба спершу посилати вас на страту, Волсінгтоне, щоб почути від вас щось утішне?

— Але ж воно не потішило б вас так, якби я розповів зразу, а я думаю тільки про те, щоб краще догодити вашій славній величності, хай навіть під загрозою плахи й сокири.

— Вашої дотепної витівки я не забуду!