Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

— Я! — ревнув Карл. — Я король!

— З ласки божої? — спитала мати. — Час би вже тобі зрозуміти хоч одне: кожен король повинен і сам допомагати ласці божій, а то недовго він накоролює. Ти, сину, поки що король тільки тому, що жива я, твоя мати.

Ці слова вона промовила тоном, знайомим йому змалку: він звик підводитись, коли вона так говорила. Тому він схопився з ліжка в самій сорочці, крізь яку випиналися жирні груди й живіт, і випростався перед невеличкою літньою жінкою, готовий вислухати її волю.

— Я не хочу, щоб Марго вийшла за Гіза, — рішуче сказала вона. — Їхній рід занадто сильний. Я одружу її з простим юнаком, що служитиме нам.

— Із ким же це?

— Він має бути з доброго, але не дуже впливового роду, і щоб його не знали в Парижі. А головне — я хочу, щоб він був у мене під рукою. Кого можна дістати, той не страшний. Ворогів своїх треба тримати у своєму домі.

— Невже ти маєш на думці…

— Я проваджу переговори з його матір'ю, щоб вона прислала його до нас, і тоді він буде в моїх руках.

— Але ж він єретик! Віддати мою сестру за єретика — таж про це ніколи й не думали навсправжки!

— А якби твій брат Анжу одружився з королевою Англії? [39] А якби твій брат Анжу одружився з королевою Англії? — Ідеться про Єлизавету Тюдор (1533–1603), королеву Англії з 1558 р. Єлизавета жорстоко переслідувала як католиків, так і пуритан. Її шлюб з герцогом Анжуйським був би вигідний Франції, бо означав союз із Англією в боротьбі проти могутнього іспанського короля Філіппа II. Єлизавета теж єретичка, але вона велика королева — зі своєї ласки.

— Вона винищує своїх католиків, — сказав Карл скоріше злякано, ніж обурено. Він не міг збагнути материних хитрощів. Її винахідливий розум не спинявся навіть перед святощами. І найстрашніші, найгріховніші слова вона вимовляла спокійнісінько.

— Хай англійські католики самі дають собі раду. Та й французькі теж, — додала вона.

Карл, понуривши очі, тільки пробурмотів:

— А іспанський король?

На більше він не зважився.

— Моя дочка, королева Іспанії, померла, — сказала Катерина анітрохи не засмучено. — Відтоді мені доводиться боятись дона Філіппа, щоб він не скористався з моїх труднощів. І через те мені потрібні мої протестанти. — А подумки ще додала: «А коли вже не будуть потрібні, я зроблю з ними те самісіньке, що англійська королева зі своїми католиками».

Та навіщо звіряти це нездарі синові? І вона перейшла до того, чого, власне, від нього хотіла.

— Треба нарешті твою сестрицю навчити розуму.

— Правда! Бо те, що вона з Гізом…

— З тим Гізом, що хоче відібрати в тебе корону, — хутко докинула мати.

Тоді Карл заревів:

— Ану сюди її! Я її навчу, як мене з трону скидати! — І вже кинувся до дверей, та мати встигла схопити його за сорочку.

— Стій! Куди ти! Може, в неї саме Гіз, та ще й при зброї!

Це відразу вгамувало його.

— Та й не прийде вона сюди, коли тебе побачить. А я хочу залагодити це діло тут у мене, між своїми.

Вона плеснула в долоні й сказала камеристці, що ввійшла на той знак:

— Попроси принцесу, дочку мою, нехай прийде сюди. Я маю для неї дуже важливу новину. Скажи, що новина добра.

І обоє стали чекати — Катерина незворушно, згорнувши руки, а її незграба син з нетерплячки бігав по кімнаті. Сорочка метлялась за ним, він щось бурчав і вже наперед важко сопів.

Нарешті двері широко відчинились — і в них з'явилося видиво, що захопило б кого завгодно, тільки не цих двох. Незважаючи на ранню годину, Маргарита Валуа була вже в білій шовковій сукні, що аж мерехтіла самоцвітами. На ногах вона мала червоні черевички, на голові рудувату перуку, а обличчя було напрочуд вправно підмальоване якраз у тон до такого світлого волосся.

І ввійшла вона саме так, як пасувало до обраного нею типу вроди: гордовито й водночас легко. Так вона могла б увійти й до святкової зали. Та ледве-но кинула погляд на матір, а потім — на брата, як умить здогадалася, що її тут чекає. Обличчя з вишуканою міною враз застигло, горда усмішка перейшла в ляк, і вона сахнулася назад. Запізно: Катерина вже дала знак, і з того боку зачинили двері.

— Чого ви від мене хочете? — спитала бідолашна тоненьким голоском, бо їй з ляку аж дух перехопило. Карл Дев'ятий глянув на матір, побачив, що вона відвернулась, і впевнився, що йому дозволено все. Ревнувши, він накинувся на сестру. Зірвав з неї рудувату перуку, і власне волосся чорними пасмами впало їй на лоб. Тепер вона б не змогла прибрати величного вигляду, навіть якби мала час на те. Але брат-король уже бив її по щоках, то по одній, то по другій, уперто ляскав і ляскав, хоч як намагалась вона ухилитися.