Генріх Манн - Молоді літа короля Генріха IV

— То ти з Гізом тягатись? — горлав він. — Мене з трону спихати? — кричав засапано.

Білило з її обличчя налипло йому на долоні, а в неї на щоках повиступали червоні смуги. Вона пригиналася, крутилась, і кулаки його влучали в повні плечі.

— У-у, гладуха!

Він шалено зареготав і здер з неї сукню. А коли доторкнувся до голого тіла, йому нестямно захотілося змолотити її всю. Нарешті Маргарита закричала — бо спершу переляк відібрав її голос — і кинулась до матері.

— Ага, попалася, — сказала пані Катрін, цупко схопила принцесу й тримала її, поки підбіг Карл.

— Та перегни її через коліно, — порадила вона. Карл так і зробив, хоч як пручалась його жертва. Він стиснув її однією рукою, мов залізними кліщами, а другою почав клепати по пишних голих сідницях. Пані Катрін і того здавалось мало, вона й сама допомагала по змозі, та, на жаль, її пухкі рученята були не дуже сильні. Тому вона нахилилась над прегарним задом і вчепилася в нього зубами.

Маргарита заверещала не своїм голосом. Брат, захекавшись, нарешті пустив її — чи скоріше зіпхнув із колін додолу — й випростався над нею з безтямним, мов у п'яного, поглядом. Пані Катрін теж захекалась, а в її тьмяних чорних очах щось поблискувало. Та вона вже згорнула руки на животі й промовила спокійно, як завжди:

— Встань, дитино моя, на що ти схожа!

І моргнула Карлові, щоб той подав сестрі руку й поміг підвестись. А тоді сама заходилась опоряджати вбрання на дочці. Побачивши, що небезпека минула, принцеса Марго знов напустила на себе гордовитий вигляд.

— Усе порвав. Дурило! — закричала вона на брата. — Поклич мою камеристку!

— Ні,— спинила її мати. — Нехай краще це залишиться між нами.

Вона сама позашивала подерту білу сукню, розгладила її й заходилась наново підмальовувати доччине обличчя, бо білило на ньому було постиране ляпасами й розмите сльозами. Карлові мати звеліла дістати з-під ліжка перуку, він її витрусив і наклав сестрі на голову. І зразу вона зробилась тією гордою, привабною молодою дамою, яка тільки-но зайшла до покою.

— Ну, йди читай свої латинські книжки, — пробурчав Карл Дев'ятий.

А Катерина Медічі додала:

— Та не забувай і тієї науки, що оце від мене дістала.

І ще одна могутня жінка цікавилась молодим Анрі, поки сам він думав переважно про розваги. Єлизавета Англійська приймала в лондонському замку свого посла в Парижі.

— Ти запізнився на цілий день, Волсінгтоне [40] Волсінгтон — очевидно, мається на увазі визначний дипломат часів Єлизавети Френсіс Волсінгем (1530–1590). .

— На морі була буря. Могло вийти й так, що ваша величність побачила б свого посла мертвим. Боюся, що тоді б він не сповістив вам стільки, скільки має сповістити.

— Може, так було б краще для тебе, Волсінгтоне. Смерть у хвилях не така страшна, як смерть на пласі. А ти ближче до плахи й сокири, ніж гадаєш.

— Умерти за таку велику владарку — це найпрекрасніше, чого лишень може бажати чоловік, надто коли він виконав свій обов'язок.

— Обов'язок? Ах, твій обов'язок! А чого ж бажаєш ти, свинюко? — І королева дала йому ляпаса.

Посол бачив, як вона замахується, але не відхилив голови, хоч добре знав, яка тверда її тонка рука. Королева була висока, білолиця, непевного віку, трималася рівно, ніби в панцері, а рудувате волосся, як на перуці, що надягала Марго Валуа до деяких суконь, у Єлизавети було своє.

— Французький двір щодень зближується з королем Іспанії, а ти мені не доповідаєш. Мені загрожує страшна небезпека, вони можуть відібрати у мене країну і трон, а ти дивишся й мовчиш!

— На жаль, я мушу визнати за собою не тільки цю провину. Я сам розпустив таку чутку. Зате ж вона й неправдива.

— Ти поширюєш неправдиві чутки на шкоду мені?

— Я підстроїв пограбування іспанського посольства, і звідти нібито добуто листи, що є доказами. Та все це неправда. І зроблено те на користь вашої величності.

— Ти таємний католик, Волсінгтоне. Варта! Заберіть його. Я за тобою вже давно наглядаю. Буду рада побачити, як із тебе злетить голова.

— А та голова хотіла розповісти вам дуже веселу історію, — сказав посол, уже стоячи між двома вартовими. — Я обіцяв вашу руку одному принцові — ви його зовсім не знаєте.

— Певне, д'Анжу, синові Катерини. — Єлизавета кивнула варті відпустити посла. Коли йдеться про шлюбні плани — це треба вислухати.

— Боюся, що д'Анжу — не той, кого вам треба. Я ж знаю, що ви не дуже високо ставите Валуа. І маєте слушність. Ні, є ще один маленький протестантик із півдня, його Валуа хочуть зробити своїм зятем, і це думка не дурна. Він міг би визволити їх зі скрути.