Наталена Королева - Quid est Veritas?

Єгонатанове вухо несвідомо приймає різко-дзвінкий Донатів голос. А думка зіскакує на втерту колію:

— Людина з таким голосом може на щось придатися…

І невільно, своїм звичаєм, щоб нічого не промарнувати, не використавши для справи храму, скриб робить рух до диптихону, щоб записати ім’я завзятого аматора видовиськ.

Але вчас затримується: так було б легко вколоти самого себе!

І, нерухомий, відзначає лише в пам’яті:

— Донатус!.. До-на-тус… — немов витискає літери цього ймення у м’якім воску писальних табличок.

— Їдуть!. Їдуть!.. — знов крикнув зелений Донатус. Вітав усіх і все. Радів щиро. І щиро бавився на всі.

Але вибухи сміху та вигуки згасило голосне гуркотіння високих коліс.

Спорожнілою вулицею посувались одна за одною три величезні бочки. До кожної було впряжено вряд по четверо осликів.

Байдужі, вони помалу збивали копитками легку, перетерту натовпом куряву, що опадала враз поза бочками, які кропили середину вулиці штучним дощем [11] Спосіб скроплювання вулиць, якого вживали в давні часи в Олександрії. .

Жиди, що їх узагалі не було багато в натовпі, враз відступали аж під доми: їм не було можна переходити свіжополиту вулицю, бо в намоченій землі могли бути змиті чари [12] Стародавні жидівські повір’я, яких у ті часи дотримувалися, як наказів закону. .

— Ідуть!.. Їдуть!.. — передразнювали захопленого всім і всіма веселі школярі. Та вже на вулиці було нове видовисько.

ЯК на умовлений знак, з натовпу висипало шестеро хлопчаків. На честь святкового дня їх поприбирали в різнобарвні коротенькі туніки. Не призвичаєні до жадної одежі, хлопці почувались зовсім незручно в таку спеку.

Побачивши ж воду, не витримали і враз догадались: вишикувалися лавою позад останньої бочки й підібрали аж під шию свою нехитру одіж.

Теплі цівки нагрітої сонцем води приємно лоскотали круглі, мов кавунчики, черевця розкішників, викликали їхній верескливий регіт та сміх і задоволення всіх присутніх.

— Чи бач! Виступають, немов у тріумфі! — сміялися жінки, вказуючи на купальників.

— Бракує лише самого тріумфатора! От би на ту бочку з дірчастим дном!

— Посадовити туди ту зелену папугу… І нехай жи-ве-е! — порадив веселий молодий голос. Але його приглушили вигуки дівчат:

— Ох! Ай!.. Боги великі й малі! — вищали дівчата, ховаючи від бризок поза людські спини новенькі сандалі та святкові туніки з вишиваними подолами…

Сонце вже перейшло calor diei, пополуденну найвищу точку денної спеки. Однак день став ніби ще паркіший. Небо дихало, як натоплена пекарська піч, і гнало до крамниць та до шиночків-попін [13] Попіна (popina) називали римляни малі шиночки близько храмів, — там звичайно сиділи нижчі жерці, власне, лише «слуги Божі». Цих слуг храму, які мали лише найнижчі ступені посвячення, називали в народній мові «попі». Тому й шиночки близько храмів, де вони чекали, граючи в кості та попиваючи солоджене чи охолоджене вино, розріджене водою, називали «попіни» (popinae). , над якими було видно принадні написи: «Гріте вино»… «Снігом холоджене, медом солоджене вино».

Вже не один устиг і перегрітись… не знати — грітим чи охолодженим… Вже не одному удруге захотілося їсти…

А вулицею все посувались і посувались нові походи…

Були тут і танцюристи, й танцюристки, гістріони [14] Гістріон (жіночий рід: гістрія) — актори й акторки. і міми [15] Міми — актори й акторки, що виступали без співу, а лише рухами передавали свої ролі. . Ішли музики й співці… Твердо виступали бійці-гладіатори… Переходили й стривожені приручені звірі пустині…

— Ідуть та йдуть… Мов ті душі в підсвіття [16] Підсвіття — місце, де перебували душі померлих, згідно з віруванням греків і римлян. . Тартар, яке ніколи не скаже «досить!»

— І невже ж таки вони всі вмістяться в цирку?

А Єгонатан усе стояв кам’яною статуєю у своїй схованці-ніші…

— Дам тобі народи й кінці світу у володіння… Залізним жезлом розіб’єш їх, — продовжував молитися беззвучними устами й палаючим ненавистю серцем…

Але знову голосно загукали іродіяни, і знову люди відступили до стін.

ОточеИа блискуче озброєними легіонерами, проводжена високопоставленими патриціями в носилках-лектиках та великим гуртом молодих комонників, до цирку наближалася золочена колісниця.

У ній струнко стояв і сам правив квадригою-четвернею золотистих [17] Світло — золотиста, дуже блискуча була найулюбленіша й найдорожча масть найліпших тоді каппадокійських коней. каппадокійських коней син прокуратора Юдеї Кай Понтій [18] Кай Понтій — не вигадана, а цілком історична постать; син Понтія Пилата, народжений, як і сам Понтій Пилат, у Таррагоні в Іспанії. Понтій Пилат почав свою службову кар’єру в Таррагоні. Потім і Кай Понтій у Таррагоні ж почав свою кар’єру, про що там існують документи. .