Вадим Бойко - Якщо на землі є пекло…

Антек умів підняти настрій будь-кому і навіть викликати щирі посмішки на змучених лицях нещасних страдників, які, слухаючи його смішні оповідки, на деякий час забували про муки і голод, безвихідь і сум. А він, посадивши їх на ящики і виставивши довкола пильних вартівників, походжав серед них і щедро сипав анекдоти, зміст яких тішив душу кожному.

— Одного разу Гітлер з Геббельсом прогулювалися по Унтерденлінден. Раптом з балкону хтось плюнув Гітлеру на голову. «Яке свинство!» — обурився Гітлер. «Не розстроюйтесь, мій фюрере, у вас золота голова і це їй не зашкодить», — втішив Гітлера Геббельс.

Після хвилинної паузи Антек шкварить далі.

— Справжній чистокровний арієць повинен бути типовим блондином, як Гітлер, гарним і правдивим, як Геббельс, струнким і елегантним, як Герінг!..

І перед очима слухачів виникає чорний, косий, змокрілий чубчик, прилиплий до лоба біснуватого фюрера, мавп'яча фізіономія кульгавого обербазіки Геббельса і безформна, гладка, як у розжирілої свиноматки, фігура рейхсмаршала Герінга.

Перечекавши сміх, Антек сипле у такому ж дусі.

— Гітлер, Герінг і Геббельс приїхали в гості до японського мікадо. Той прийняв їх у тронному залі, але раптом кудись вийшов. Не довго думаючи, Герінг усівся на троні, закотивши очі і регочучи від задоволення. Обурений Гітлер звернувся до нього: «Германе, май совість, все ж таки мені як фюрерові годилося б першому посидіти на троні». А Герінг — анітелень, закинувши ногу на ногу, регоче на весь зал. Гітлер нервує, бігаючи довкола, і звертається вдруге: «Злазь скоріш, бо повернеться мікадо і буде скандал!» Герінг регоче ще дужче. Тоді розгніваний Гітлер звертається до Геббельса: «Послухай, Йозеф, ти ж міністр пропаганди, роз'ясни цій свині, що першим на троні має сидіти фюрер…» Геббельс підскочив до Герінга й щось шепнув йому на вухо, після чого Герінг кулею вилетів з тронного залу. Нарешті Гітлер усівся і, задоволений, поцікавився, що ж сказав Геббельс. «Я сказав йому, що в сусідньому залі мікадо роздає ордени…»

І знову, почекавши, поки вщухне пожвавлення, Антек азартно продовжує імпровізований концерт.

— У берлінській лікарні якомусь Фріцу прооперували голову. А через деякий час хірург згадав, що забув вкласти у черепну коробку мозок. Він попросив пацієнта зайти в операційну, щоб виправити помилку. «Непотрібно, — махнув рукою Фріц, — я вже вступив у націонал-соціалістську партію…»

Антек розповідав анекдоти цілими серіями. Була серія військова, була побутова, була інтимна, була медична, була дитяча, була шкільна та багато інших. І всі вони несли в собі гостру політичну спрямованість. Це була яскрава антифашистська сатира. Дарма, що більшість цих анекдотів знала вся окупована Європа, — у виконанні талановитого Антека вони звучали по-новому, свіжо й гостро. Він умів їх подати артистично, збагачуючи і посилюючи багатющою мімікою, жестами, відповідною інтонацією голосу, акторським умінням, досягаючи разючого ефекту. Власне, це були справжні високохудожні репризи, з якими він міг би успішно виступати на будь-якій сцені. Антекові імпровізовані концерти, його талановите акторське дійство послужили для Жори детонатором, викликали бажання вилити душу в пісні — бажання, яке вже давно було пригальмоване і ніби назавжди вмерло після трагічних подій, а тепер пробудилося в ньому з новою силою.

І ось одного разу, цілком несподівано, Жора заспівав. Для Антека. Проста польська пісня до сліз схвилювала вразливого Антека. Він обняв Жору, як рідного брата.

— Спасибі, друже! Я й гадки не мав, що у цьому пеклі зустріну таку людину. Талант! Великий талант! Ти можеш щось іще співати?

— Можу.

— Тоді хвилиночку зачекай — треба зібрати усіх, нехай послухають, — сказав Аптек і легенько стукнув шматком заліза по металевій трубі.

Це був умовний сигнал. Усі моментально збіглися докупи. Аптек виставив спостерігачів — «кругову оборону». Вони повилазили на штабелі цегли, сопки контейнерів, ящиків і різного мотлоху, звідки було видно все довкола.

І почався незвичайний концерт. Польські, російські, українські, білоруські, німецькі, французькі, чеські пісні лилися одна за одною. Жора співав без передишки, немов побоюючись, що не встигне виспівати все, що знає, і в кожну пісню вкладав усю свою душу. Імпровізований концерт тривав з годину. Ніхто не думав і не гадав, що оцей змучений радянський хлопчина володіє таким чарівним голосом, таким яскравим талантом співака, таким чудовим знанням багатьох мов і пісень. А слухали ж його зараз люди щонайменше двадцяти національностей. Слухали і витирали сльози. І світліли душею. Це був фурор. І все ж таки більше за всіх радів Володя; він побачив, що Жора переборов душевний шок, знову став тим Жорою, яким був колись. Згадались слова, сказані ним ще в перші дні їхнього знайомства, давно, в Освенцімі: «Мистецтво — це моя зброя, і я повинен використовувати її до кінця».