Вадим Бойко - Якщо на землі є пекло…

— Не плачте. Помирати не страшно. Ми чесно пройшли свій шлях, — сказав Карел, дивлячись у вічі Володі, а звертаючись до всіх, щоб не викликати ніякої підозри у конвойних есесівців. Затим, швидко глянувши на Жору, кинув ще одну коротку фразу: — Ми не зрадили вас, прощайте, брати!

Решта чехів, так само, як і Карел, звертали до в'язнів одну-дві фрази: «Прощайте, товариші!», «Помстіться!», «Свобода іде зі Сходу!..» Есесівці не звертали на це уваги: все одно зухвальці зараз будуть покарані…

Їх поставили під шибеницею. Над головою кожного звисав зашморг, перед ними стояли табуретки, а за спинами — капо. За Кареловою спиною став Зепп. Бандит нетерпляче переминався з ноги на ногу, потираючи свої довгі, як у горили, волохаті руки. На його перекошеній пиці блукала посмішка садиста, якому дуже приємні ці хвилини. Щоправда, ніхто не звертав уваги на вішателів. Погляди усіх були прикуті до чехів, які стояли чіткою шеренгою під шибеницею і в цю хвилину зовсім не схожі були на приречених. Вони трималися мужньо, спокійно, зосереджено, як тримаються справжні герої, які знають, за що ідуть на смерть. Стримуючи сльози, Володя з болем дивився на них, назавжди закарбовуючи в пам'яті і в серці риси дорогих побратимів.

Карел стояв на правому фланзі шеренги — спокійний, суворий і зосереджений, як і тоді, в день «зет». Він змінився лише зовнішньо: дуже посивів і постарів так, немовби за ці тижні прожив дуже довге і тяжке життя, пройти яке дано не кожному. Його вірні побратими теж пройшли крізь страждання й муки і тепер віддавали своє життя на вівтар Свободи. Вони стояли під шибеницею, як живі монументи на скорботному, гігантському цвинтарі залитої кров'ю Європи…

Спливали останні хвилини. Двадцять п'ять тисяч в'язнів уперше без примусу і без команди завмерли в жалобі, засвідчуючи свою глибоку шану героям. Есесівці занепокоїлися, бо ж ніякі інструкції не могли передбачити таку парадоксальну ситуацію. Інструкції вимагали, щоб в'язні в присутності есесівців стояли тільки струнко і обов'язково з непокритими головами. Зараз так і було. Усе нібито правильно, але ж урочисто-траурна тиша і кам'яна непорушність в'язнів усього табору набували тепер зовсім іншого смислу і значення… Втім, навіщо сушити собі мізки — інструкції дотримано, все гаразд. Бо ж як учить фюрер? «Солдат повинен уміти стріляти, вбивати і ні про що не думати — за нього думаю я». Гранично ясно. Отже, нехай думає начальство.

А начальство прибуло останнім. «Мерседес» лагерфюрера підкотив майже до шибениці. З нього вилізли семипудовий Кабан і… елегантний гер фон Гольц.

— Ахтунг! Усім — струнко! — прогавкав Скрипаль і поспішив назустріч з рапортом.

Йому як рапортфюрерові належало виголосити таку команду, і він її подав, але прозвучала вона недоречно, бо й так усі стояли струнко, затамувавши подих.

Товстелезний Кабан з трудом піднявся на майдан, відхекався, окинув примруженим поглядом кулеметників, Боксера, приречених чехів, застигле людське море і задоволено посміхнувся. Він був у доброму настрої: у таборі абсолютний порядок, поки що, слава богу, не сталося жодної втечі. Ну, а ось ці зухвальці зараз будуть повішені. Усе гаразд, як і має бути. Біля Кабана — улесливий Скрипаль. Обидва семипудові черевані, обидва в парадних мундирах з іконостасами есесівських брязкалець, обидва схожі на якихось дивних клоунів з якоїсь далекої, давно вмерлої епохи. Позад них на деякій відстані — гер фон Гольц: поштиво схилив голову і скромно опустив очі. Вірний собі, він навіть на цій печальній сцені залишався артистом. Привезли його сюди як перекладача, аби переклав вирок гестапівського трибуналу всіма мовами Європи.

Кабан дістав з течки папірець і, осідлавши ніс окулярами, зачитав вирок. Гер фон Гольц без ніяких пауз, швидко і чітко, як кулемет, «прострочив» почуте кількома мовами. Приреченим наказали піднятися на табуретки. Знаючи, що тяжко покалічені чехи вже неспроможні це зробити, катюги-капо поставили їх туди й почали накидати їм на шиї зашморги. У мертвотній тиші чути було, як скриплять дошки під ногами вартового на найближчій вежі.

І раптом під шибеницею пролунало як грім:

— Смерть фашизму!

— Смерть собаці Гітлеру!

— Прокляття катам!

— Помстіться за нас!

— Не забувайте загиблих!

— Хай живе свобода!

— Хай живе Радянський Союз!

— Хай живе Червона Армія!

— Хай живе братерство народів!

— Прощай, Вітчизно!..

В цю передсмертну хвилину кожний з них спішив сказати живим своє останнє, найзаповітніше слово. Здавалось, вони звертаються до живих від імені мільйонів задушених, убитих, розстріляних, страчених, спалених, замучених, розтерзаних, від імені усіх жертв фашизму, які не дійшли до перемоги, але віддали за неї своє життя, ї їхні слова звучали як заклик до нещадної боротьби з фашизмом!..