Вадим Бойко - Якщо на землі є пекло…

В обід їм привезли кесель баланди. Антек з аптекарською точністю почав її ділити, ніби зважував ліки для хворих. В жодній іншій команді не дотримувалися такої абсолютної точності, тож, здавалося б, тільки радуйся. Але тут усі запротестували і попросили Антека спершу нагодувати Жору, давши йому стільки, скільки він подужає. Жора зніяковів, почав відмовлятися, але Антек від імені усієї команди наказав підкоритися.

Отак народжувався колектив, керівником якого був невтомний, відважний Антек, а душею став Жора. У такому колективі відчуваєш себе людиною, не боїшся ніяких труднощів і неможливе починає здаватися можливим.

У Володі з'явився відчайдушний задум — створити з команді «Гаст» підпільну антифашистську групу. Він поділився ним з Жорою, який відразу ж пристав на цю пропозицію. Того ж дня у них відбулася таємна розмова з Антеком. Почав її Жора.

— Дивлюсь я на людей і думаю: люди тут різні, а думи у всіх одні — пережити табори, дійти до перемоги…

— Правильно! Це ж цілком природно, — погодився Аптек.

— Зверни увагу, Антек, тут зібраний цілий інтернаціонал, представники багатьох національностей, і разом з тим — це одна сім'я. Яка між нами може бути ворожнеча? Незважаючи на тяжкі страждання, люди залишилися людьми, не втратили людяності…

— Саме це і є головне: людяність в людині! Усі зроблені з одного тіста, і яка різниця, хто якою мовою говорить. А тим більше тут, де у всіх одна доля, — підхопив Антек.

— Все це так, але якщо в колектив потрапить хоча б один націоналіст або фашист…

— Фашистське падло я задушу своїми руками! — гаряче запевнив Антек.

— Задушиш, якщо він буде твоїм підлеглим. А якщо падлюку поставлять на твоє місце, а тебе зроблять його підлеглим?

— Тоді ми з вами разом задушимо його!

— Ось тому, дорогий друже, поки є можливість, треба створити міцний колектив, де усі за одного і кожний за всіх.

— Ідея прекрасна, але як її здійснити? — засумнівався Антек.

— Треба починати з ядра. Спершу необхідно створити ядро підпільної групи Опору з найбільш надійних людей, а потім — групу підпільників. Якщо вона виявиться сильною і боєздатною, вона може вирости в справжню організацію, політичною платформою якої повинно бути інтернаціональне братерство в'язнів і боротьба проти фашизму.

— Чудова ідея! Але ж чи здійсненна? Аж не віриться…

— Чому нездійсненна? Треба тільки по-справжньому взятися. Але обережно, не забуваючи про пильність. А цього тобі якраз і бракує. Ти хлопець чесний, і це дозволяє нам говорити з тобою відверто. У тебе мало концтабірного досвіду, бо в таборах ти недавно. Хіба можна афішувати свою ненависть до фашизму? Щодня ти привселюдно розповідаєш сотню антифашистських анекдотів. Чи ж потрібно це? Звідки відомо, що серед п'ятдесяти чоловік нема гестапівського донощика — особливо тепер, після страти чехів?

— Не може бути! Адже людей я відбирав сам, — збентежився Антек.

— А якщо завтра у твою команду увіллють ще з півсотні чоловік? І всі тобі незнайомі… А серед них можуть бути стукачі. От і прощай, життя…

Ці слова схвилювали Антека. Він замислився, а потім враз засміявся:

— Але ж ти теж необережний: взяти хоча б цей концерт…

— Я співаю старовинні народні пісні, а не «Інтернаціонал». З таким же успіхом я можу проспівати їх навіть есесівцям — і одержати за це буханець хліба. Але спробуй розказати їм анекдот про Гітлера — і вони відрубають тобі голову. Звичайно, пісні, які я виконую, несуть у собі позитивний заряд, нагадуючи в'язням, що вони теж люди, живі частинки своєї вітчизни. Мистецтво допомагає зміцнювати віру в життя. Однак старовинна народна пісня чи ніжний романс про кохання — це ще не заклик до боротьби.

— Ти мене спантеличив, — печально погодився Антек. — Але що ж тепер маю робити?

— Перебудовуватися. Ми усі повинні допомагати один одному доброю порадою, ділом, колективно виправляти помилки. Учитися треба все життя — в колективі, через колектив, для колективу. Тільки так життя людини може стати по-справжньому змістовним.

— Згоден. Дякую. Буду перебудовуватися, — сказав Антек.

— От і чудово. А що ти думаєш стосовно нашої команди: як довго нам пощастить валяти дурня отак, як зараз? — запитує Жора.

— Якщо врахувати, який хаос на цій будові, можна надіятись, що посачкуємо місяців зо два.

— А що потім? — запитав Володя.

— Як «що»? Прийдуть радянці, і плювати я хотів тоді на усіх цих фюрерів з черепами на пілотках! — відразу повеселішав Антек і почав мріяти уголос: — Уявіть собі, як будуть драпати есесівські головорізи, коли сюди влетять радянські танки! Як витрушені з мішка зайці, як обсмалені щури… Ото буде вистава! Сподіваюсь, радянці не відмовлять мені — парочку гранат дадуть, як ви думаєте?