Вадим Бойко - Якщо на землі є пекло…

«Водна процедура» тривала недовго, бо вода у таборі була дефіцитом. І все ж таки шість чоловік затоптали під час дикої давки й штовханини.

Нарешті відчинилися двері і їх, голих і мокрих, погнали надвір. На снігу стояли ноші з прожареною білизною. Почалася роздача білизни. Тих, хто не міг швидко одягатися, банщик-капо бив нагаєм до глибоких, кривавих рубців… І знову шикування й перерахування, яке тривало довше, ніж банна процедура.

А за рогом бані потайки, немов злодій у засаді, стояв начальник псарні Зеєбом зі своїм улюбленцем Рексом і ще з однією вівчаркою на кличку Альма. Як тільки ревірникам дали команду бігти до ревіру, він спустив вівчарок. Володя побачив, як обидві вівчарки на ходу вгризлися в живіт і горло в'язневі. Той упав. Володя побачив спотворене останньою мукою обличчя — і впізнав Сашка. З цим хлопцем вони познайомилися лише сьогодні вранці після підйому. Сашко теж лежав на верхньому ярусі нар. Помінявшись із сусідами місцями, хлопці розговорилися. Сашко був з Черкащини, із знаменитих шевченківських місць. До війни встиг закінчити дев'ять класів, мріяв стати вчителем… Володі відразу ж сподобався цей щирий, сіроокий хлопець. Вони одного віку, однієї долі… А Володя ж обіцяв поділитися з ним хлібом, якщо принесе Жора… Нема більше Сашка! Володя почув останній, передсмертний крик цього сіроокого хлоця, побачив блискучі собачі ікла, що рвали горло… На мить здалося, що впаде й сам, але побачене подіяло, як детонатор. І Володя одним з перших добіг до ревіру, не відчуваючи ні морозу, ні снігу під босими ногами.

Біля ревіру стояли Сірий Вовк і Круцифіксалілуйя, який знуджено ляпав себе по чоботях шматком оранжевого шланга. На снігу лежали тіла тих, хто не витримав комплексу «лікування» — уже не хаотичною купою, а покладені з німецькою акуратністю в рядочок, як шпали на залізниці. До них приєднали також мертвих, принесених з бані. Останнім поклали тіло Сашка з розірваним животом і горлом…

— Непогано, зовсім непогано! — уголос підраховував Сірий Вовк, задоволено пахкаючи сигаретою. — Хіба ж можна просто так займати місця в ревірі і без діла валятися на нарах? Організм від цього тільки слабне, а гефтлінг перетворюється на закінченого ледаря. У мене не притулок для калік, а профілактичний лікувальний заклад для тих, кого ще можна використати на роботі!

— Холод — найкращі ліки. Кволим — не місце на землі! — підсумував Круцифіксалілуйя, окинувши свинцевим поглядом змучені лиця напівголих бранців, над якими, неначе туман, здіймалася пара.

Володя у розпачі дивився на розтерзане тіло Сашка. Ні безплідне перетягування кам'яних брил з місця на місце, ні безконечне перенесення шапками піску, ні болісний сон спресованих людей на голих дошках нар чи на дні піщаного кар'єру, ні загибель від виснаження — ніщо не діяло на Володю так гнітюче. Він бачив уже багато смертей, убивства «просто так» на очах у всього табору, але такого дикого садизму витримувати не міг. Його ніби оглушили тяжким ударом по голові. Перед очима усе застелилося туманом, і він не чув, про що там базікали есесівці, навіть не відчував холоду, хоча стояв босий на снігу, в самій білизні, й трусився усім тілом. Сашко для нього був лише випадковим знайомим, однак страшна загибель хлопця вразила Володю до глибини душі. Колись, після розлуки з Гансом Максфельдом, Жора сказав: «Людські долі в концтаборах і на війні багато в чому схожі: тут теж швидко пізнаєш справжню ціну людини, теж швидко сходишся — так само не знаєш, що буде з тобою через годину, так само мучишся втратою друга…» Мабуть, це справді так. Однак Володя зараз про це не думав. У душі — тільки біль і порожнеча…

З коридора долинув шум: санітари виносили ще одного мертвого. Його поклали біля Сашка — за кілька метрів від Володі. То був Франц Норден. Широко розкриті мертві очі, закривавлений рот, на задубілому тілі численні рубці шрамів — мабуть, ще з часів першої світової війни. Ще один удар в серце Володі…

Прибула лайхенкоманда, тобто команда трупоносців з великими ношами в руках. Сашка і Франца поклали на перші ноші, зверху навалили ще трьох і понесли до трупарні. За ними — ще п'ять чи шість таких же катафалків. Володя не міг відірвати погляду від тієї скорботної вервечки: то могла бути і його доля… А може, вона ще попереду?.. Мабуть, він надто задивився, бо Круцифіксалілуйя, гавкнувши, уперіщив його оранжевою гумою.

— Що, теж захотілось в трупарню? Можу виписати путівку!

У Володі вистачило сил чітко виструнчитися. Задоволений Круцифіксалілуйя відійшов з виглядом переможця.