Вадим Бойко - Якщо на землі є пекло…

У таборі існував підпільний комуністичний гурток. Керував ним професор історії та філософії, колишній викладач Берлінського університету Хофер. Він читав нам лекції з історії і філософії, а також про міжнародне становище і поточну політику. Та головне, що ми виносили з тих таємних лекцій, — це розуміння змісту й суті праць Маркса, Енгельса, Леніна. Членами цього гуртка були викладачі, інженери, вчителі, прості робітники і навіть один колишній священик, який, так само, як і я, остаточно прозрів і потім став активним антифашистом. Для усіх нас цей гурток став університетом політичної освіти, ідейного загартування. В усьому моєму житті цей період виявився найзмістовніший, незважаючи на те, що я перебував у фашистському концентраційному таборі. Ось що значить колектив однодумців, об'єднаних спільними поглядами, спільною долею і спільною боротьбою! Ми ділилися не тільки знаннями, а й крихтою хліба, кожний був готовий віддати своє життя за товариша.

Самосвідомість, організованість і згуртованість політв'язнів з кожним днем міцніли. Але гітлерівці теж не дрімали. Безперервно нарощуючи по всій Німеччині мережу таборів, вони почали перемішувати політв'язнів з кримінальними злочинцями, передавати бандитам усю повноту внутрішньої табірної влади. Крім того, збільшення кількості концтаборів дозволило фашистам застосувати тактику «постійного пересіювання і переміщення ув'язнених». Що це значило? Найнебезпечніших політв'язнів «відсіювали» і знищували. А всіх інших десятки разів переміщали з місця на місце: із одного блоку — в інший, із однієї арбайтскоманди — в іншу, із одного сектора — в інший, із одного філіалу — в інший, із одного табору — в інший. І так без кінця. В цій надзвичайно складній ситуації важко було створювати підпільні організації. В результаті політики «перемішування, пересіювання та переміщення» ув'язнених та з допомогою кривавого терору гітлерівцям удалося надовго ослабити рух Опору. Але навіть у найтяжчі часи наша боротьба не припинялась ні на хвилину — тільки змінювалися її форми та методи.

З початком війни обстановка багато в чому змінилася. З одного боку, в Німеччині виникли тисячі таборів військовополонених, куди звозили громадян з багатьох країн Європи, а водночас розбухали й концентраційні табори. Це нібито збільшило потенціал сил антифашистського руху Опору. Але, з другого боку, створився своєрідний Вавілон, безладдя і сум'яття. Безперервна циркуляція, багатомовність в'язнів, терор «зелених» і жахливі умови — усе це породило атмосферу відчаю і безнадії. Взяти хоча б Явожницький табір. Тут не було жодного німецького комуніста. Чув, нібито були чеські комуністи, але загинули при спробі втекти… Радянських громадян тут не підпускають до жодної промінентної посади. Усі вони виснажені і більше шести місяців не витримують — гинуть. Чимало поляків, які тут є, здебільшого націоналісти або відверті фашисти, помічники німецьких кримінальників. Євреї, звезені зі всіх кінців Європи, не можуть знайти спільну мову навіть між собою — усі вони інертні й пасивні, тільки слухають проповіді своїх рабинів про покірність долі, замкнулися в собі. Спробуй в тутешніх умовах згуртувати й підняти їх на боротьбу. Одне слово, тут немає міцного комуністичного ядра. А якби було хоча б з десяток справжніх комуністів, таких, як Ганс Максфельд, збагачених досвідом багаторічної концтабірної боротьби!

Так от, у липні 1934 року мене розлучили з Гансом та іншими товаришами. Табори мелькали — як телеграфні стовпи. В одному тільки Дахау затримався на цілих три роки, та й то випадково. Скрізь я знаходив комуністів, скрізь включався в підпільну роботу. А в 1941-му «удостоївся» й Освенціма. Я вже пройшов там карантин, і ось — відправляється транспорт у Явожно на будівництво оцього табору. «Зелених» якраз не вистачало. І, оскільки я імперський німець, та ще й соціал-демократ (за документами), рапортфюрер, не довго думаючи, чіпляє мені на рукав пов'язку капо і включає в транспорт.

Почали заганяти нас на машини і — уявіть собі! — в цей момент я побачив Ганса, який проходив неподалік. Я гукнув його, він підскочив, і ми стиснули один одного в обіймах. Вісім років розлуки, вісім років таборів! Ледве ми встигли обмінятися двома фразами, як мене погнали в машину. Заревіли мотори, машини рушили.

— Прощай, Франц!

— Прощай, Ганс!

Оце й усе, що ми встигли крикнути один одному. І знову розлука — тепер уже назавжди…

Тут, у Явожно, я так-сяк протримався на посаді капо цілий рік. Жалів, оберігав в'язнів як тільки міг. Поки не впав у вічі Боксеру. Ви, звичайно, знаєте цього типа. Він мене побив, зірвав пов'язку капо, передав Зеппу на «перевиховання». У штрафній Зепп знущався з мене цілий день, а увечері я, напівживий, попав оце сюди, в ревір. Санітари пожаліли мене — поклали в цей смітник, щоб нікому не муляв очі.