Юліан Семенов - Ненаписані романи

Зінов’єв слухав Сталіна і реготав: «Розумно, а головне — без пліток і істерик».

Але Каменєв хитав головою: «Чи не занадто по-візантійськи? Як кажуть: аби почати, а там воно піде, не обернулося б потім проти всіх, хто мислить не по шаблону і полюбляє фантазувати. Революції потрібні фантазери в такій же мірі, як і прагматики».

Кржижановський знав про це; Леніну, звичайно, нічого не розповідав, щадив друга, працював з останніх сил, день і ніч; завдяки допомозі першого «червоного академіка» Бухаріна залучив до роботи в Держплані цвіт науки: Вавилова, Йоффе, Крилова.

Саме Кржижановський і розповів сім’ї Подвойських дивовижний епізод, який багато що пояснив — не прямо, а побічно, — про те, що сталося в країні після смерті Ілліча.

Коли друзі Леніна приїхали в Горки, «Старик» — так називали його найближчі — вже лежав у труні: маленький, рудий, великочолий. Кожен, хто приїхав, підходив до нього; сліз не приховували, стояли подовгу, намагаючись увібрати в себе обличчя друга, людини, яка воістину потрясла світ.

Усі ми, згадував Кржижановський, страшенно розгубилися: «А що ж далі? Як бути? Що сказати Надії Костянтинівні? Які знайти слова? Коли виносити тіло? Це просто неймовірно!

— Я, як і всі ми, — розповідав Кржижанівський Подвойським, — відчував себе маленькою дитиною, яку лишили на морозі, — жах, самотність, розгубленість.

Прощаючись, ми стояли біля Ілліча, не могли відвести очей від його прекрасного, скорботного обличчя, стояли мовчки, потім повільно відходили на бік, поступалися місцем іншим, сподіваючись, що Зінов’єв чи Калінін, Бухарін, Риков, Каменєв, Бонч знайде в собі сміливість припинити цей процес, від якого холоне душа, процес прощання з епохою, революцією, з Росією, зрештою.

Але ніхто з них не проронив жодного слова; мовчки плакали; плечі тряслися, — дивний, як у дитинстві, звук шморгаючих носів, коли невтішно ридають малюки, намагаючись приховати своє горе від дорослих…

А потім до труни підійшов Сталін. Очі його були сухі, тільки горіли, наче в лихоманці, як у людини, хворої на тяжке запалення легенів.

Як і всі ми, він постояв біля труни кілька хвилин, і раптом нахилився до Ілліча, обійняв його за шию, підняв з труни і поцілував у губи довгим, відкритим поцілунком. Це страшенно приголомшило всіх, ми ніколи не простили б йому цього кощунства, якби він, опустивши голову Ілліча на подушечку, не сказав сухо, командно навіть, звертаючись до всіх і ні до кого:

— Виносьте тіло.

Я ніколи не міг навіть припустити, що саме він, Сталін, знайде в собі дерзновенну сміливість узяти на себе слова такої простої, але конче потрібної нам усім команди.

(Нам треба все-таки зрозуміти, отож і пояснити — собі і нашим дітям, — навіщо революціонерам, що приїхали в ту страшну ніч у Горки, людям, які зазнали каторги, еміграції, тюрми, заслання, котрі тікали з-за Полярного кола, прийшли в Революцію саме для того, щоб боротися за особисту гідність співгромадян, яка неможлива без свободи, в умовах абсолютизму, коли за тебе вирішують, тобі наказують і від тебе ждуть лише сліпого виконання наказу, — чому цим людям, пророкам Революції, потрібна була команда на вчинок, різка, як удар батога?!

Кожна мить історії людства зберігав в собі трильйони таємниць. Однозначної відповіді на них не може бути, навіть коли найдосконаліші комп’ютери включать в роботу. А втім, останні дослідження, проведені з мозком Альберта Ейнштейна, дали зовсім новий напрям філософії науки, підтвердивши ще раз, що ми, пихаті Земляни, стоїмо на березі неокрайного океану таємничості незнання: якщо раніше — до нового дослідження мозку генія — вважалося, що головною його субстанцією є нейронна маса, а глія — лише сполучна ланка між нейронами, то тепер учені вичислили, що мозок Ейнштейна, який проголосив нову якість мислення, складався на сімдесят процентів саме з глії… А вся ж система комп’ютерів будувалася на нейронному принципі! Отже, і в цьому випадку людство вибрало неправильний шлях, позбавивши себе гігантського обсягу знань?!)

— Я ніколи не забуду тих промов, які виголосили над труною Ілліча, — вів далі Кржижановський. — Я не любив і досі не люблю Сталіна, але його промова, ще невідредагована його помічниками Товстухою і Мехлісом, — була найсильнішою з усіх, хоч і дуже відрізнялася від тієї, яка опублікована в зібранні його творів…

Через тринадцять років, у тому ж Колонному залі, Сталін (коли ще не почалося прощання) заридав і, притиснувши до себе голову Серго, вбитого за його наказом, упав — в істериці — на підлогу, тягнучи за собою тіло людини, вихованої Леніним у невеличкому французькому містечку Лонжюмо.