Юліан Семенов - Ненаписані романи

Саме він, Сталін, — за дорученням ЦК, — розвінчав цей наклеп, саме він довів усю безглуздість і мерзенність такого обвинувачення Каменєва, який був тоді його найближчим другом.

Те ж саме з ним, Сталіним, сталося й після того, як на його вимогу розстріляли Бухаріна. Він лежав на дивані, і не міг заснути, і відганяв від себе нав’язливі картини — близькі, зримі, відчутні: їхня перша зустріч з Бухарчжком у Відні, коли той був з ним цілими днями, працюючи в бібліотеці, перекладав для нього німців, французів та англійців, робив виписки, радив, як краще вибудувати «Марксизм і національне питання»… Саме тоді, тієї безсонної ночі, коли вже було покінчено з останніми членами ленінського Політбюро, він почув у собі страшну фразу, вимовлену кимось іншим, незнайомим: «бухарчики криваві в очах»…

І немовби захищаючись від неї, від цієї зловісної, здавалося, посиленої динаміками фрази, він перекривав її запитанням, зверненим не до себе, а до когось величезного, хто навис над ним темною важкою тінню: «Кожен з них міг прийняти бій і вмерти мовчки, але ж вони на це не пішли! А я пішов би!»

Але він знову згадав Троцького, його вказівку тримати на обліку сім’ї офіцерів і брати їх на відповідальні посади у тому разі, коли е можливість на випадок зради сховати сім’ю.

Він ніколи не забував цих жорстоких слів Троцького, але застосував їх він, Сталін, у тридцять шостому, коли перед Каменєвим поставили дилему: або два його сини загинуть, або він, Каменєв, зіграє ту роль у спектаклі процесу проти Троцького, яку для нього напишуть…

«А коли б мені запропонували таке? — не раз запитував себе Сталін. — Чи відрікся б я від себе, свого минулого, свого чесного імені — заради дітей?»

Він ніколи не відповідав зразу — навіть собі; будь-яка відповідь має бути обдуманою і до кінця точною.

Ні, сказав він собі, я не відрікся б від себе і своєї справи! Тарас Бульба пожертвував сином в ім’я загальної справи, і він правильно зробив; я зміг би повторити його подвиг, бо людина доти людина, поки за нею не зачинилися двері камери; виходу з неї — так чи інакше — не буде, така вже жорстока логіка політичної боротьби. Та й потім, чому я повинен вірити тому, хто запроторив мене до темниці? Це — протиприродно. Чому я повинен вірити, що моїх дітей помилують? Якщо мене не пощадили, чим вони, діти мої, кровиночки мої, кращі? Ні, я повівся б не так, як повелися Зінов’єв, Льова і Бухарчик…

Зінов’єва — не любив, з Каменєвим здруживіся ще на початку століття на Кавказі, коли той керував пропагандою, тому й зараз машинально називав його Льовою; саме так звертався до нього і в засланні, і весною сімнадцятого, в «Правде», коли разом були редакторами, намагаючись стримати Леніна від його різкого повороту до соціалістичної революції, а вже Бухарчик — у найтяжчі роки — був для нього наче брат, як же йому інакше називати Миколу, як?!

… Сталін стояв на трибуні байдуже, нерухомо, потім знову підняв руку, закликаючи до тиші, але це підлило бензину в огонь — здавалося, барабанні перетинки лопнуть від грому овацій.

Тоді, досадливо махнувши долонею, немовби відганяючи набридливу муху, Сталін зійшов з трибуни і покинув зал засідань…

… Назавтра, під час пленуму, Сталін попросив слова одразу після того, як обрали членів Президії, що замінила Політбюро. Сталін увів молодь — недаремно у заповіті Ленін радив робити ставку на нові кадри; він, Сталін, соратник Леніна, в усьому наслідує його. Він, Сталін, виконав, до речі, і другий його заповіт: ніколи, починаючи з двадцять четвертого року, він не дозволяв називати себе Генеральним секретарем ЦК.

… На трибуну він зійшов легко, вже обвисати на ній не став, овації припинив різко, наче наклавши руку на роти тих, хто вигукував на його честь заздравиці.

— Якщо ви примусили мене знову попрацювати секретарем ЦК, — атакуючи, вже без недавньої задишки, сказав, — то я маю повідомити, що в партії сформувався й функціонує новий опозиційний ухил, правий ухил за своєю суттю. І розповісти про це повинні товариші Молотов та Мікоян… Ось що нам належить робити на засіданнях нової Президії, саме це, і ніщо інше.

У Барвисі, на невеличкій дачі, де, чекаючи другої дитини, жила Юлія Хрущова, онука Микити Сергійовича, я зустрівся з маршалом Тимошенком — височезним, бритоголовим, у брунатному костюмі і в чорних лакових черевиках не менш як сорок п’ятого розміру, либонь, пошитих на замовлення.

З перших же фраз розмова перейшла на проблему «культу особи»: тільки-но закінчився Двадцять другий з’їзд.