Юліан Семенов - Ненаписані романи

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Авторизований переклад з російської Надії ОРЛОВОЇ

Хочу запропонувати увазі читачів короткі сюжети з «Ненаписаних романів», які вже ніколи не стануть романами: на жаль, не встигну.

У новелах, котрі я пропоную увазі читача, немає вимислу: вони побудовані на зустрічах з живими свідками й учасниками тих подій, про які пишу.

Літератор не прокурор. Він має право на свою версію історії, хоча найвище право неупередженого судді властиве саме Історії. Прагнення до однозначних оцінок приховує невпевненість у собі або страх перед думкою. Лише ті висновки, до яких людина приходить самостійно, і формують її моральну позицію.

Головне, що мене цікавило, коли я працював над цими розповідями, — проблема необмеженої влади в роки, що називаються тепер періодом культу особи.

Механіка такої влади, її незламна й неконтрольована воля, що зводить громадянина великої держави до рівня «гвинтика», — ось що трагічно й тривожно, ось що треба насамперед аналізувати — без гніву й упередженості.

Усвідомлення такого феномена повинно допомогти виробити в кожному з нас громадянську протидію будь-яким рецидивам можливого відродження чогось подібного в тій чи тій формі.

Сталін читав роботи Сергія Булгакова ще до того, як висланий до Парижа Булгаков став там протоієреєм; склад мислення цього філософа здавався вождеві цікавим. У ньому не було нічого від переконливо-стрімкої легкості Бердяєва, яка страшенно дратувала Сталіна, бо в ній він відчував певну схожість із стилем Троцького — така ж парадоксальність, розкутість, дотепність; звичайно, це приваблює до нього широкого читача, а шкода.

Булгаков був ближчий до надійної теологічної доказовості; дуже російський, тому завжди шукав джерело духовності й правди; саме в нього Сталін якось прочитав довгу цитату з Біблії без виноски на сторінку; це допомогло йому на диспуті. з лідером меншовиків Ноєм Жорданія: коли стало очевидно, що легендарний «Костров» перемагає його, Сталін процитував пасащ, який абсолютно підтверджував його правоту, сказавши слухачам, що він навів цитату з Маркса, — це й вирішило справу; здивований Авель Єнукідзе запитав: «З якої роботи ти це взяв, Коба?» Сталін посміхнувся: «Нехай шукають, звідки я знаю? Головне зроблено, люди пішли за цами».

Тому, дізнавшись, що Відділ політичної освіти не дозволяє МХАТу показувати п’єсу Михайла Булгакова — як кажуть, родича такого шанованого ним православного філософа, — Сталін попросив Мехліса подзвонити Луначарському й попередити наркома, що поки він, Сталін, не подивиться п’єсу в театрі, остаточного рішення не приймати: «Хочу подивитися сам».

… Сталін тяжко страждав через те, що свого часу висловився проти залучення Троцьким військспеців до Червоної Армії: «Небезпечно давати командирські звання колишнім офіцерам-золотопогонникам; скільки вовка не годуй, а він усе в ліс дивиться!» Він думав, що його підтримають Дзержинський, перший червоний головком Криленко, Антонов-Овсієнко з Раскольниковим, Невським, Дибенком та Подвойським: не можуть же перші народні комісари Армії та Флоту так легко поступитись своїм місцем «команді» Троцького; все-таки в кожному живе не тільки розуміння честі за зроблене, а й пам’ять. Невже так легко віддадуть те, що по праву належить їм?

Проте і Подвойський, і Криленко з Раскольниковим, і Дибенко з Антоновим-Овсієнком погодилися з доказами Троцького; напевне запам’ятали його, Сталіна, заперечення, саме тому, мабуть, головнокомандуючий Вацетіс і його штаб так насторожено ставилися до нього під час битви проти Колчака.

… Час кидати каміння і час збирати каміння, воістину так. Тепер, коли Троцький, Каменєв і Зінов’єв втратили свої позиції в ЦК, саме він, Сталін, мав наблизити до себе буржуазних спеців у сфері культури: Горький дозволив собі стати емігрантом; таким чином, виплекану ним ЦЕКППУ [1] Центральна комісія поліпшення побуту учених.