Юліан Семенов - Ненаписані романи

Мехліс знав, що це буде приємно «хазяїну», тому й рішення прийняв самостійно: «хто не ризикує — той не виграє…»

Через деякий час Сталін — знаючи все про всіх, хто бодай трохи заслуговував уваги, — подзвонив додому хворому, зацькованому Булгакову: «Може, ви поїдете в Париж, відпочинете, підлікуєтесь, коли б вас тут не доконали, га?»

Булгаков відповів, що російський письменник помирав дома; за люб’язну пропозицію тільки подякував; дивна людина, але нічого, хоч не нагодували, аби запрохали.

Поклавши трубку, Сталін посміхнувся: завтра про цей дзвінок знатимуть у Москві, що й треба було довести.

… Я ніколи не забуду рук Сталіна — маленькі, старечі вже, ласкаві…

Дзвінок «вертушки» пролунав близько одинадцятої; батько підійшов до апарата — точнісінько такий, який стояв у ленінському кабінеті, копія з фотографії Оцупа.

— Слухаю.

— Бухаріна, будь ласка.

— Його немає, — відповів батько, який саме чергував у кабінеті редактора «Известий».

— А де він?

— Мабуть, зайшов до Радека.

— Спасибі.

Голос був знайомий, дуже глухий, тихий.

За дві хвилини знову подзвонили:

— Бухарін ще не повернувся? У Радека його немає…

— Наберіть номер через десять хвилин, — відповів батько, — я пошукаю його в редакції.

Але батько знав, що Микола Іванович поїхав до Нюсі Ларіної, своєї юної, красивої дружини, матері маленького Юрка: пізня дитина — народилася, коли Бухаріну виповнилося сорок сім, копія батька, таке ж лобасте, гостроносеньке, голубооке.

Відповідати по «вертушці», що редактора немає на місці, — неможливо: керівники партійних та урядових відомств могли роз’їжджатися по домівках лише після того, як товариш Сталін вирушав на дачу; а це було о другій-третій ранку, коли на вулицях немає людей, абсолютна гарантія безпеки під час переїзду з Кремля за місто.

Тому батько вирішив — від гріха подалі — піти з кабінету, де стояла «вертушка». Тим паче, що в друкарні у чергового редактора Макса Кривицького виникли якісь запитання, є виправдання: перед самим собою, не перед кимось…

Повернувся він десь близько третьої, ліг на диван, підклавши під голову маленьку подушечку Миколи Івановича, — той привіз її з Америки, спав на ній у тюрмі, куди його посадили в сімнадцятому: не хотіли пускати в Росію, знали, що ця людина може стати однією з пружин нової революції, боялися…

О третій годині знову пролунав дзвінок «вертушки». Голос був той самий, тихий, глухий:

— Алло, пробачте, що я вас так пізно турбую, це Сталін говорить…

Батько, охоплений дзвінкою гордовитою радістю, сказав, що він щасливий чути Йосифа Віссаріоновича, які будуть вказівки, що треба зробити?

— Бухаріна, мабуть, у редакції вже немає? Нехай відпочиває… Тим більше, сьогодні вже неділя… Ваше прізвище? Хто ви?

Батько відповів, що він помічник Бухаріна, заступник директора видавництва «Известий».

— Ви в курсі тієї записки, яку Бухарін послав у Політбюро? — запитав Сталін.

— Ми готували її проект разом з Василем Семеновичем Медведєвим.

— А — не Бухарін? — Сталін ледь усміхнувся.

— Микола Іванович попросив нас зробити лише економічні розрахунки, товаришу Сталін.

— Завтра о третій годині приїжджайте до мене на дачу, вас зустрінуть, передасте Бухаріну й редколегії мої міркування з приводу записки…

… Я чітко пам’ятаю, як батько посадив мене в свій маленький «фордик» — подарунок Серго Орджонікідзе за організацію виставки «Наші досягнення до XVII партз’їзду». Називали цю машину «для молодожонів з тещею», бо спереду було два місця для шофера й пасажира, а ззаду відкидався багажничок, куди міг уміститися третій; от журналісти й жартували: «Там сидітиме теща з парасолькою, щоб не промокли під дощем», — «фордик» же був відкритий, без даху…

… Через вісімнадцять років, у січні п’ятдесят четвертого, коли вирок у справі батька, засудженого Особливою нарадою на десять років тюремного ув’язнення у Владимирському політичному ізоляторі, було скасовано і його повернули в Бутирку, мене викликав полковник Мельников, який став — під час повторного розслідування — другом батька.

— Обшук робили тільки у вашій квартирі? — спитав він.

— Так, — відповів я.

— А в бабусі, де в ту ніч ночував батько, обшуку не було?

— Не було.

— Скажіть, а якісь батькові документи могли лишитися у вашої бабусі?

— Які саме?

Мельников помовчав, потім глянув на мовчазного сусіда по кабінету, розім’яв цигарку і нарешті відповів: