Юліан Семенов - Ненаписані романи

Сергій Миколайович уривчасто зітхнув, ще більше вбгав своє кряжисте тіло в грубку й глухо мовив:

— Після Двадцятого з’їзду я на партзборах виступив проти того, щоб про Сталіна говорили як про людину, яка керувала війною по глобусу… Це було… Але я й за те виступив, щоб відкрити всю правду про вбивство Кірова… Навіщо я тобі говорю все це? Відповім. Один старик, із могікан, сказав мені: «Ти ж Юльку знаєш, спитай, навіщо він у «Сімнадцяти спалахах» Сталіна згадав? Хіба можна прославляти. сатрапа?!» А я йому відповів: «Трагедія наша в тому, що Сталін, який вибив ленінців, стояв на трибуні Мавзолею сьомого листопада сорок першого, і для нас, в окопах, це було щастям — для всіх без винятку: і для тих, хто знав правду, і для тих, хто не відав про неї… Хочеш, щоб знову писали лише одну грань правди? Та хіба це історія? Ні, брате, історія — це коли пишуть усе … І — немовби з боку — без гніву й пристрасті. А інакше — не історія, а підлабузницький репортаж; теж доведеться незабаром переписувати…»

Одразу ж після розстрілу Каменєва та Зінов’єва масованого удару завдали дзержинцям, бо всіх їх вразила підступність Сталіна, який обіцяв зберегти життя обвинуваченим натомість «спектаклю».

Ніхто з ветеранів ЧК. не вірив, що ті були агентами Троцького, вбивцями і змовниками, але всі вони були переконані, що треба остаточно ідейно розгромити троцькізм — у цьому і вбачали сенс операції «Процес 1936».

На кінець тридцять восьмого року практично весь апарат Дзержинського, тобто всіх тих, хто створював ЧК, було розстріляно — без суду й слідства, як найлютіших ворогів народу, шпигунів та диверсантів.

Один із засновників радянської контррозвідки Артузов першу коронну операцію за кордоном назвав «Трест»; назву затвердив Фелікс Едмундович.

Саме «Трест» дав змогу молодій Республіці Рад зламати бойові загони контрреволюційної еміграції.

Не одного тільки Бориса Савинкова (людину нечуваної мужності, яка уникла царського зашморга, адепта терору, вождя брівки соціалістів-революціонерів) знешкодила ЧК; генералів Кутепова і Міллера, керівників «Російського Загальновійськового Союзу» теж нейтралізувала служба Артузова.

Після смерті Дзержинського (Артузов не вірив у природну смерть Фелікса Едмундовича; всі пам’ятали загибель Фрунзе — хто володіє армією і ЧК, той контролює ситуацію) Артузов замкнувся, поринув з головою в роботу; проти Республіки Рад працювали всі таємні служби на Сході і Заході.

Спробу залучити його до написання сценарію першого процесу проти Зінов’єва та Каменєва 1935 року відкинув гнівно: «Я проти своїх не воюю, ворогів досить».

Коли його заарештували, перерізав вени і написав на простирадлі, вивісивши його — вмираючи вже — у вікні камери (тоді вони ще були без «намордників»): «Кожен більшовик, вірний ідеям ленінської революції, зобов’язаний — при першій можливості — викрити Йосифа Сталіна, який зрадив справу комунізму, сатрапа, який мріє про державу одноосібної тиранічної диктатури!»

Стосунки Сталіна з Глібом Максиміліановичем Кржижановським, першим головою Держплану Республіки, що його задумав Ленін як вищу раду видатних учених і практиків науки — «не більше ста чоловік першокласних експертів» — були натягнутими з самого початку двадцять першого року.

Сталін знав, що Кржижановський був одним з найближчих друзів Ілліча, подружилися вони ще в кінці століття, в шушенському засланні; разом вистраждали еміграцію, разом працювали над планом ГОЕЛРО, любили тих самих композиторів (найдужче Бетховена), ніколи не було в них розходжень у питаннях теорії і практики більшовизму. В двадцять першому — з подання Орджонікідзе, Дзержинського й Троцького — Ленін порекомендував Кржижановському погодитися на те, щоб його заступником став П’ятакові «у нього адміністраторська хватка, такий вам — інтелігентові з добрим серцем — допоможе по-справжньому, дуже талановитий, хоч і крутий, наслідує Льва Давидовича, військова школа…»

Генеральний секретар дозволяв собі кепкувати з Гліба Максиміліановича по-іншому — в присутності тодішніх своїх друзів Каменєва та Зінов’єва; «Кржижановського треба призначати на найвідповідальніші ділянки роботи, дати йому змогу зібрати апарат з подібних до нього, потім набратися терпіння, поки не напартачить, а після цього вигнати всіх його протеже в шию, а Кржижановського перевести на нову роботу, — нехай собі знову потішиться, підбираючи так звані «кадри» — чудова форма безкровної чистки апарату».