Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— Й що ж казала про мене… неня? — Волх усе ще не наважувався переступити порогу божниці.

— Що ти нечемний.

— Через що?

— А навіщо намазався ясеневою витічкою? — Тітіра широко розкрила ніздрі, немов принюхуючись. — Пхе, яке бридке. Добре, хоч часником не натерся.

— А що ще казала?

— Катма в тобі їжака, каже.

— Їжака?

— Твердості їжачої, — зійшла до пояснень причинна. — І впертості. Мовлять-бо знаючі: « Казав їжак — не буде так! »

— І се є зле?

— Як для чого. Певне, не зле, як служити Блудневі, але ж він нині не волостелює.

— Хіба?

— Був кабан у лісі пан, та зачався вищий тан.

— І хто ж тепер у лісі пан?

— А нікого нема, — хитро вищирилась Тітіра. — Аж від Літнього Сварогу пусто-чалапусто [43] Л і т н і й С в а р о г (Високий Сварог, Ясна Сварга) — свято ковалів, що наставало на третій день по літньому сонцестоянню. У цей день ковалі розплачувались з жінками і дівчатами за кохання мечами для їхніх чоловіків і наречених. . Геть всі-всі повтікали.

— Від кого? ВіД чого?

— Не стомився стояти? — ухилилась відповісти Зміївна. — Заходь до нас, відуне, посиди з нами. Неньо тебе не вкусять.

Двічі народжений переступив поріг, притулив до стіни посоха, статечно вклонився чи то лялі , чи то зміїщеві й присів на протилежному від Тітіри краєчку требища. Кам’яний стіл був чорним від старого жертовного попелу й чомусь теплим. Гадюча цариця підвела пласку голову, швидким язиком помацала повітря між собою і Волхом, відтак знову заховала ніс між кільцями.

— Ти не їжак, не їжак… — зі зміїним сичанням мовила Тітіра.

А може, подумав Пекич, Тітіра лише переклала з гадючої на людську?

— Я Волх, прагну відати про всі небезпеки.

— А хіба ж не відаєш?

— Якби відав, то не йшов би сюди.

— То провідай, — за сичанням людської мови вже й годі було почути. — Відкривається його шлях…

— Шлях Богомола? — уточнив двічі народжений. — Він нападе на нас, так?

— На всіх нападе, якщо… не закрити… не зачинити.

— А як це зробити?

— Жертву… велію жертву… — розібрав Пекич.

— Й чим саме радиш жертвувати? — Волх побачив, що царствена змія знову підводить голову, і звернувся просто до неї. — Скажи мені, чим?

— Закрий один шлях, відкрий інший, — сказала Тітіра вже своїм звичним голосом. — У дві жмені вхопиш, не виграєш і не втратиш, рівноваги не зрушиш, нені не зашкодиш .

— Такого не буває, — недовірливо всміхнувся Пекич. — Жертва без певної втрати не чинна.

— Про те не бійся, про те не хвилюйся, — й собі всміхнулась Зміївна. — Про чинність оту не нам, не нам міркувати, не нам нею тішитись, не нам за нею й плакати.

— Світ на тому стоїть відвіку.

— Серединний світ — драбина, хтось угору — хтось в долину , — заспівала Тітіра. — Хтось до змійки, хтось до жабки, комусь дибки, комусь драбки.

Відтак вона наче прислухалась до чогось, жерцеві нечутного, прошепотіла:

— Час витікає, ручай його міліє… Йди, товстий відуне, йди… Чини свою требу.

— Так що саме чинити маю? Повідай…

— Йди, йди, тобі неньо кажуть… Гич-гич! Та йди вже! — заверещала причинна, підстрибнула, замахнулась брудним кулачком на двічі народженого.

Біла змія зашипіла, розгорнула кільця.

Пекичу ледь стало витримки не побігти, зберегти жрецьку поставу. Не озираючись і не творячи вихідної молитви, залишив він Живову божницю, перестрибнув гадюче кубло біля входу й швидким кроком покинув місце зміїного собору.

Тривога його зросла, чого не можна було сказати про розуміння. Він раптом згадав, що йшов до Тітіри питати про сірий туман і чорних воїв. Хіба ж вони також служителі Богомола?

Двічі народжений відкинув посохом вужика, що трапився дорогою, глянув на високе небо, зупинився й тяжко замислився.

Побачивши Макарія у брамі закинутого городища, Доброслава і Спірка схопились за зброю. Залишена без підтримки руда зі стогоном упала на землю. Втікачки з мечами в руках спостерігали, як до них наближається кремезний чорнобородий жрець у гаптованому балахоні, з потемнілими мідними бляхами на широкому чересі. Спірка миттєво розрахувала свій напад: здоровань ступить ще крок — і вона стрибне просто на нього. Вона швидка, і удари її блискавичні. Перш аніж жрець устигне замахнутись своєю гичкою або вимовити закляття, вона смертельно вжалить його мечем під ключицю або ж у шию. Боги покарають її за вбивство свого служителя, але це буде колись. А тепер їй треба рятувати родовичок: стогнучу Риску й задихану від довгого бігу спадкоємицю турських волостелинів.