Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені [Романи]

— Не тобі одному буде важко у це повірити, — пирхнув Драбант. Драконячі зіниці зблиснули гордістю.

— Але нащо ж Сапфірі було брехати?

Голомозий раптово видихнув повітря, і полум’я каганця затанцювало. Анемподест відчув точність свого запитання і пошепки подякував Всевишньому за раптово позичену мудрість.

Розвідник спитав:

— Ти познайомився з цією… панною?

Прочанин ще більш зрадів. «Він не знає, ким мене призначили в Опадлі!» — зрозумів він і відповів стримано:

— Так.

— Ти, певно, не все усвідомлюєш, чоловіче перехожий… Тобі треба знати про неї… При народженні найдостойніший її батько назвав доньку Белітіс, і вона є спадкоємицею одного з найшляхетніших родів Вузької Явності, онукою принцеси Пендози… І я не стверджую, що вона зрадниця… — Голомозий дрібними порухами язика зволожив губи, потім розплющив очі і твердо подивися на учня авви Макарія. — Не маю права, не маю підстав і не маю бажання стверджувати…

— Вона теж була тут розвідницею?

— Високонароджена Белітіс багато років досліджувала Опорну Реальність і допомагала Раді передбачати напади Ворога.

— У чужому тілі?

— Тіла — нетривкі речі сущого. Ніби одяг.

Анемподест вирішив, що настав час головного запитання.

— Вона переселила через Ринву нового Витискувача… — почав він.

— Це відомо.

— Але у нього виявилась погана натальна карта.

— Карта?.. Хто це виявив? Чорнильниця? — Голомозий презирливо скривився.

— Але це так.

— Нічого фатального у цьому немає. Складання генітури для Витискувачів є звичайною обтяжливою формальністю. Даниною давнім ритуалам. Головне, аби Витискувач не здогадався про межу влади, котру він отримає на Сцені.

— А потім?

— А потім ми всі, чоловіче, нап’ємося святої вологи з Потоку Хореф… Або не нап’ємося, якщо Зумовленість переможе Спонтанність…

— …І побачимо птахів надвечір’я?

— Ага. Цілу зграю птахів, чоловіче. Небесні легіони сутінкового птаства.

У голосі Голомозого прочанин відчув глузування.

— А в нашому світі є місце, подібне до Сцени Катарактного Театру? — спитав Анемподест і підніс каганця до Драбантового обличчя. Той примружився, немов від яскравого світла, й перепитав:

— Місце?..

— Так. Місце, де Зумовленість і Спонтанність грають у Гру Витиснення?

— Кажуть, що є… Посеред Західного Океану.

— А ближче?

— Нащо тобі?

— А де моє дзеркало?

— Не віддам.

— Моє дзеркало і є таким місцем?

Раптом Голомозий смикнувся і майже закричав:

— Ти — Витискувач!

Прочанин задув пломінчик каганця. У темряві чулися важке дихання розвідника Карнавальної Ради, щурячий шурхіт й притлумлені звуки дощу.

— Аби вам було над чим подумати, — сказав, виходячи з в’язниці, учень авви Макарія, — я розповім вам найсвіжіші плітки Опадла. Перша: Глобус втік в іншу реальність, що надзвичайно засмутило усіх мілітарних мартоплясів. Друга: у Картагені з’явився катоблеп… Таке почварисько, прости Господи! Я його до смерті не забуду. Воно зжерло твою дорогоцінну брехунку Дефлорацію, а може, й Тітоньку. Останньої шкода: я встиг заповажати товстуху… Мабуть, цей катоблеп — справа рук Гімнософіста. Він, я думаю, вибачив отому вашому Абсолютному Злу смерть Еврідіки. Адже минуло вже стільки часу… Навіть опудала збадала міль… Щури, отже, вже втекли з Вузької Явності… Таке-от Діється, Останній Захисниче Карнавалу!

Він вийшов, не слухаючи богохульних слів Голомозого, і потрапив під зливу.

— Повені не минути, — зустрів його Опанас. — Кінець світу, отче.

Злива не завадила Приблуді зайнятись золотом Сунцича.

Він стояв під дощем, поки зміївчани викопували скриню з-під церковної огорожі. Жупан сотника темнішав й важчав. Поряд з начальним партизаном мокнув війт, мурмочучи молитви, раз у раз втираючи шапкою писок. Парох нетверезо хитався і клав хресне знамення на все, що підходило. Вояцтво похмуро спостерігало, як свіжозвільнені холопи Пясечинських, по коліно у розкислій глині, витягують на світ Божий скарб.

Отаман заборонив вносити скриню до хати, не відбивши глини. Набряклий вологою і роздумами, він був скупий на слова; Лушпак старався за двох і нагаєм прискорював сірому. Чорні думки гризли Приблуду того ранку: Гонська лежала ні жива ні мертва, серед козаків спухала непокора, і щез Мандавошка. «Якщо дурневі закортіло зрадити і він перебіг до ляхів, — міркував отаман, — треба негайно рушати до переправи. Тут ми у пастці — між двох річок. І повінь насувається. А біля переправи буде бій — там наймані рейтари Сокольського — воїни небуденні… А Кривоніс сюди не піде, і Пушкар не полізе до лісової дупи. Треба повертатись».