Василь Биков - Журавлиний крик

— Ну от і чудово, — казав він, погладжуючи свого живота. — Давно такої насолоди не відчував. Хіба що тоді, як із табору вийшов.

— Слухай, Свист, а за що ти до табору попав? — спитав Карпенко, скручуючи цигарку. Він знову вмостився на тапчані, теж подобрів від тепла і їжі, став по-домашньому простий, товариський, приязний — такий, як і всі.

— Ет, довга історія. Історія з географією. Було діло, ага.

— Може, нізащо?

— Не скажу, — відразу посерйознішавши і щось згадуючи, відповів Свист. — Було за що. Могли б і більше припаяти, відбрикався двома роками. Можу розповісти, коли цікавить.

Він помовчав, поглядаючи на задимлену стелю, прислухався до негоди надворі, потім зітхнув і пошурував у грубці. Там щось стрільнуло в жару, яскравіше спалахнули дрова, освітивши насупленого в кутку Пшеничного, зацікавлене кирпате лице Глечика й замислене обличчя старшини.

— Дурний я чоловік… ось. Шалений, безголовий… — почав Свист. — Взагалі йолоп. Тільки тепер зрозумів це. Як кажуть, не воші мене заїли, а молодість загубила. Жив у Саратові, на Монастирці. Розкіш містечко, скажу вам, перший сорт — Саратов… еге ж… — Він помовчав, мрійливо пригадуючи щось і все поглядаючи в грубку. — Чотири роки вже, як не був там, душа знудьгувалась. Ага… Так ось, учився трохи. Учитись не любив. Та й дисципліна кульгала. Мати, бувало, ходить, ходить до школи — частенько викликали, лупцює мене, а толку ніякого… А взагалі била мало. Треба було б більше, тоді, може, й людина вийшла б, а так — ні те, ні се.

Підріс трохи, зашився в компанію — дружки любенькі, ярина зелена. А все-таки славний був час. Привілля, особливо влітку. Мати на роботі (на підшипниковому заводі працювала), а я — мов у раю. На кладовищі у війну граємо — до речі, там у нас Чернишевський, письменник, похований, — діловито повідомив Свист, повернушись до Карпенка. — Пам’ятник такий величезний — як курінь, стоїть. Так ось — на кладовищі, на Лисій горі, в сосняку, а іноді вирвемося й на Волгу. Ото, братці, щастя, ярина зелена, сто чортів і бочка рому. Ніхто в тих місцях не бачив Волги? Ні? О, є на що подивитися. Широчінь, простір, вода, сонце, небо і, якби ви поглянули, райський куточок — Зелений острів посередині. Схопимо чийогось човна, попливемо туди і — забав на два дні. Мати шукає — і в міліції, і в колонії, і в тюрмі, а ми на острові кинджали вистружемо й розбійників удаємо.

Потім пішов працювати. — Вітька зітхнув, засунув у грубку край якоїсь дошки, заклопотано пошурував там тріскою. — Спочатку Григорій Семенович, сусід наш, мене до токарного діла призвичаював. Працював на тому самому підшипниковому, втулки робив. Спершу нічого, а потім набридло — гірше від редьки. Вранці — втулки, увечері — втулки, вчора — втулки і завтра — втулки, взимку і влітку — самі втулки. Уже ці кільця та дірки снитися вночі почали — гидота! З нудьги до горілки приохотився. Випивав. Якось у пивниці познайомився з одним чоловіком — Фроловим звали, щоб йому дишло в пузо! Так хитро до мене під’їхав, і так і сяк, дивлюся — мила людина. І грошей не шкодує. Пили. Спритно він мені житуху отруїв, і не помітив, як оступачив дурня. Ти, каже, свій хлопець, навіщо тобі мозолі натирати? Хочеш, улаштую, робітка — лафа. І що ж? Улаштував продавцем у хлібний магазин. Працюю місяць, другий. Не скажу, щоб дуже подобалося. Правда, ситий (а тоді голоднувато було на Волзі), а так майже як і на підшипниковому — нудна робота, ріж та й ріж кілограми. П’ять тонн сьогодні, п’ять тони завтра. Дарма що хліб, а за день так наріжешся, що гірше, ніж на заводі, стомишся.

Хотів уже драла дати з цього щастя, та одного разу з’явився цей Фролов. Каже, приходь у «Поплавок», діло є. Приходжу. Сидять у кутку під пальмою — мій Фролов і ще один, дядьком Огієм звали. Що, думаю, за діло? Випили, закусили — нічого не кажуть, ще випили, закусили — мовчать. Ще й ще. А потім Огій і каже: так, мовляв, і так, підкинемо кілька пудиків понад накладну — продаси? Продам, кажу, не залежиться: товар ходовий. Ну от і порядочок, хлопець свійський, тішиться Огій. А мені сп’яну і невтямки, що це — мій перший крок до чорта в зуби. Добре на душі, сміливість так і пре, догодити хочеться людям — ось і згодився. А не знав того, ярина зелена, що сьогодні — кілька пудів, а завтра — десяток, а опісля — тоннами підкидатимуть мені хлібець. Прийде машина, почнуть вивантажувати — цей самий Огій і ще один, дивлюся — на вазі дві тонни. А накладну дають на півтори. Решта — наше. Гроші зайві всі їм віддавав. А вони ділилися. Спочатку скребло в мене на серці, думаю — до добра не доведе. А потім ті гроші збили з пантелику — повалили купою. Не звик стільки мати, що робити з ними? Не проп’єш: півлітровка шість карбованців, і тільки.