Віктор Близнець - Паруси над степом

Але тут сталося те, чого не передбачив у своєму плані Шумило: «червона» піхота не всиділа на бугрі й кинулась до річки, назустріч «білим». Валько летів попереду з кулеметом, труба з дзенькотом волочилась по камінню. Нерубаївці пішли вбрід, змішалися з табунчанцями, і зав’язався рукопашний бій. Тріщали списи, бахкали горохом пістолі. Хтось стрибнув Льоньці на плечі, і він сторчма полетів униз; картуз все-таки не випускав, разом з ним звалився у річку. Мало не заплакав з горя: пропали боєприпаси!

В цей час із-за Чорної скелі почулося:

— Аля-ля-ля! Угу-гу-гу!

Це Володька з кіннотою вдарив по «білих» з тилу. Він налетів так несподівано, що нерубаївці розгубилися й дременули вздовж берега. Останнім біг, накульгуючи, Адик Ліщинський. За ним гнався з піднятою шаблюкою Шумило, а навперейми «махновцю» помчав Грицько. Ось вони вдвох насіли на довготелесого ватажка Нерубаївки.

— Скупать його, скупать! — горлали табунчанці.

Ліщинського за руки й ноги потягли до мілкої річечки.

Адик верещав, пручався, але хлопці розгойдали його, і — аж ляснуло, коли Адик бовтнув у воду.

Всі — «білі» й «червоні» — весело зареготали і собі, мов жаби, один за одним плюхнулись у річку. Бій, власне, закінчився, вже не було ворогів, а були сільські друзяки, яким після спеки захотілося побрьохатись в прохолодній воді. І це було б чудовим завершенням «бою», аби не зіпсував настрою Адик.

Мокрий, з обвислими рогозяними латами, виліз він на берег і заревів, як дівчисько.

— Дурні ви, дурні! — розмазував сльози Ліщинський. — Більше не граюсь з вами… Дурні набиті!

Схлипуючи, він пошкандибав лугом до села, залишаючи на траві мокрий слід. Хлопці одразу притихли. Стояли на піщаному березі мовчазні й здивовані.

— Кисіль, — буркнув Шумило. — Мамин синок… Аби мене скупали, хіба я скиглив би?

— Подумаєш, цяця! — знизав плечима Грицько. — Ну його, він завжди такий.

— Хлопці, гайда у воду! — махнув рукою Валько.

Табунчанці й нерубаївці розстелили на траві одяг, щоб підсихав, а самі знову до річки, де приємно пахло м’ятою.

Чим вище підбивалось сонце, тим лютішою ставала спека. Знесилений вітер принишк в рівчаках та байраках і звідти тяжко дихав курявою. Степ, здавалось, горів, над ним коливалось синє полум’я. Коні збились докупи, понуро звісили голови, ліниво помахували хвостами, відганяючи надокучливих мух.

«Бійці» лежали у затінку під вербою. Але й тут не було порятунку: земля пекла, як розжарена черінь. Грицько Хмельовий ляснув себе по голому животі, мрійливо сказав:

— Ех, оце б кислячку хлебнути…

Хлопці ліниво підвели голови. А невсидющий Валько встав, порився в одязі, дістав з-під сорочки кілька печених картоплин. Одну картоплину дав братові, по половинці — Грицькові, Володі та Михайлові, решту кинув на гурт. Хлопці сонно зачвакали. Почорнивши сажею губи, загигикали:

— Ти що, сковорідку цілував?

— Питаєш… Об тебе, чорноротого, вимазався.

Погомоніли — і знов запала дрімотлива тиша. Льонька лежав проти Володьки і з повагою розглядав свіжий рубець на його щоці. Пригадалася Льоньці минула неділя, ставок у Табунчанському, стара верба на греблі. Шумило придумав нову розвагу. Він прив’язав до вербової гілки вірьовку; вчепившись за її нижній кінець, Володька розгойдувався і, високо злетівши в повітря, стрибав у воду. Каменем падаючи вниз, дригав ногами і голосно уакав, поки над ним не здіймався цілий сніп сяйних бризок. На це моторошно було дивитись. Тільки Льоньчин брат і Грицько Хмельовий відважились повторити Шумилів номер.

Захоплені розвагою, не помітили, як перетерлася гойдалка. І ось, коли Шумило птахом майнув над хлопчачими головами, вірьовка тріснула… Володька з розмаху гепнувся на греблю. Кров заюшила йому обличчя, а він стояв і розгублено усміхався. Ні, тільки подумати: у Льоньки від самого видовиська душа скочила у п’яти, а йому хоч би що, усміхається!

Тепер, приглядаючись до Володьчиного загорілого, обпеченого вітрами обличчя, Льонька подумав: вавка загоїлася, але, мабуть, її слід залишиться назавжди.

Володька солодко потягся, тріпнув густим смоляним чубом:

— Може, в грушевий сад махнемо, га?

Хлопці мовчали. Звичайно, затія спокуслива — поласувати соковитими запашними грушами. Але в цю мить виразніше за груші кожен бачив перед собою грізну постать діда Гарби — сторожа колгоспного саду.