Віктор Близнець - Паруси над степом

Про діда Гарбу розповідали в селі справжні легенди. Колись застряла в болоті безтарка з капустою. Засіла по самі втулки, коні вибилися з сил, але витягти воза з трясовини не могли. І тут де не візьмись дід Гарба.

— Випряжіть оцих дохляк! — гаркнув старий.

Він накинув шлеї на круті плечі, рвонувся уперед — і безтарка, наче під нею тріснули ланцюги, з гуркотом вискочила на сухе.

І взимку, і влітку дід Гарба ходив в однім одязі, який шив сам собі з телячої шкіри — в грубих, покороблених штанях і в такому ж піджаку, його квадратне рябе обличчя було мідно-червоним, ніби видубленим; з-під гостроверхої шкіряної будьонівки вибивалися попелясті пасма, віялом стирчали густі брови, майже нависаючи над рудими козацькими вусами… Говорили, що дід воював у кінноті Будьонного, був знаменитим розвідником, і хоч відтоді минуло багато років, Гарба не розлучався з будьонівкою, ходив прямо, з гордо піднятою головою, як на параді.

В найлютіші морози купався старий у копанці. І онука свого Семена, теж рябого й широкого в плечах, привчав до козацького життя. Не знав Гарба, що таке хвороби й утома. «Дід-степовик» — з острахом та повагою називали його в селі. Бабусі лякали ним дітей: «Цить, горлопане, а то покличу діда Гарбу!»

Сторож в саду ніколи не сидів, а порався на горі біля своєї хати, звідки було видно зелені куполи старих гіллястих дерев. Здавалося, дід цілком заглиблений у роботу. Та в критичну хвилину котилося громоподібне: «Ого-го-го!» З піднятою сапою летів через балку дід Гарба. Він гнався за шибеником кілометрів з п’ять, а якщо траплявся дуже спритний — то й усі десять. Словом, не було ще такого випадку, щоб дід не зловив охочого до колгоспних фруктів.

Отож пропозицію Володьки хлопці зустріли з холодком. Але Шумило не відступав. Презирливо скривився, смикнув за чуба Михайла, штурхонув ногою Грицька.

— Давайте на конях. Якщо той… втечемо.

Грицько й Михайло нехотя підвелися. Льонька — теж за ними.

— Ти куди, пуголовку? — визвірився Володька.

— Груш закортіло? На! — І Валько дав щигля, аж луснуло в голові.

— Задаваки, задаваки! — запхикав Льонька. — Не візьмете, видряпаюсь на гору, буду кричать, і дід зловить вас…

— От причепа! — буркнув Шумило. — Ну що з ним?

— Та візьмемо! — змилувався Грицько (він завжди жалів менших). — Хай стоїть збоку, наглядає…

Вони пішли до коней. Валько, лаючись, підсадив брата на Муху.

Жарота вже трохи спала, з річки віяло прохолодою, і вершникам приємно було скакати балкою, розтинаючи тілом тугі струмені вітру.

Коли з-за горба вигулькнув сад і віддалік блиснула вікнами сторожева хата, хлопці зупинили Льоньку, наказали: «Побачиш діда — свисни!» — а самі, обережно продираючись між чагарів, рушили далі. Хлюскала вода під копитами, тривожно фиркали коні, і тільки по цих звуках можна було визначити, де зараз хлопці.

Льонька, може, і стояв би на варті — підвела Муха. Нетерпляче затупцювала стара, мотнула головою й подалася слідом за вершниками. Правда, Льонька не дуже й упирався… Як лисиця на полюванні, сторожко оглядався, стишував Муху, поки не зловив носом терпкий запах груш. А тоді геть забув про небезпеку — пришпорив кобилу і мерщій до крайнього дерева.

В саду, темному, густому, блукали химерні тіні, вітер шумів у листі, ніби шепотів: «Стережись, стережися!» Льонька скочив на землю, і ноги його задубіли од страху. «Де ж це хлопці?» — розпачливо озирнувся довкола.

І тут над садом, над берегом прогриміло:

— Ого-го-го-го!

Дід Гарба! Заплющив хлопець очі, уявив: мчить вусатий з піднятою сапою, мчить, як вихор, — трава і кущі никнуть додолу.

Шмигнув Льонька до переляканої Мухи. Кобила здалася йому такою високою й неприступною, як скирда соломи. Малий безнадійно дерся на неї і скиглив. Щоб допомогти вершнику, Муха спіймала його зубами за штанці й підкинула вгору. Описавши мертву петлю, хлопець зарив носом у землю. В цей час хтось згріб його залізною п’ятірнею, дихнув у обличчя міцним тютюном:

— Ага, попався!

В щілинку приплющеного ока Льонька побачив: грізно стовбурчаться дідові вуса, віялом стирчать рудуваті надбрівки. В Льоньчиному горлі забелькотіло:

— Ой, не бу-буду! Ой, відпу-пу-стіть!

— Мовчать! — струсонулось повітря.

Льоньці одразу заціпило.

Дід взяв Муху за повід, полоненого — за комір і потяг їх вглиб саду. Кобила трохи упиралася, а Льонька — куди там! — і пальцем боявся поворухнути, дріботів слухняно за сторожем. «Що він зробить зі мною? — тремтів кожною жилкою. — Повісить на груші чи кине в трясовину?..»