Френсіс Скотт Фіцджеральд - Великий Гетсбі = The Great Gatsby

– Давай зустрінемося сьогодні, – вимогливо сказав Том. – Їдьмо наступним поїздом.

– Гаразд.

– Я чекатиму внизу, на пероні, біля газетного кіоска.

Вона кивнула й відійшла – якраз у ту мить, коли Джордж Вільсон вийшов з двома стільцями зі своєї конторки.

Ми почекали її на шосе, відійшовши так, щоб нас не було видно. До свята Четвертого липня лишилося кілька днів, і весь сірий, кощавий хлопчик-італієць укладав рядочком петарди вздовж залізничної колії.

– Жахливий закуток, правда? – сказав Том, обмінявшись похмурим поглядом з доктором Еклбергом.

– Гірше не буває.

– Для неї з’їздити до Нью-Йорка – справжнє свято.

– А чоловік її як на це дивиться?

– Вільсон? Він гадає, що вона їздить у Нью-Йорк до сестри. Цей дурень не знає, на якому світі живе.

Отак і вийшло, що я разом з Томом Б’юкененом та його коханкою вирушив до Нью-Йорка. А втім, не зовсім разом; місіс Вільсон обачливо сіла в інший вагон. З боку Тома це була поступка тим доброчесним жителям Вест-Егга, котрі могли опинитись у поїзді.

Вона перевдяглася в сукню з коричневого мережаного мусліну, що туго напнулася на її широких стегнах, коли Том допомагав їй вийти на кінцевій зупинці. В газетному кіоску вона купила номер «Таун теттла» й кіноогляд, а в аптекарській крамничці – кольдкрем і флакончик парфумів. Нагорі, в лункій півтемряві вокзального крила, місіс Вільсон пропустила чотири таксі й обрала п’яте – нове авто кольору лаванди, з сірою оббивкою, яке нарешті вивезло нас із громаддя вокзалу в сліпуче сонячне сяйво. Та майже відразу вона рвучко одвернулася од вікна і, подавшись уперед, постукала в шибку шоферові, а тоді зажадала від Тома:

– Купи мені собачку. Я хочу, щоб у нас жив собачка. Це ж така втіха – собачка.

Заднім ходом ми під’їхали до сивого дідуся, напрочуд схожого на Джона Д. Рокфеллера. На грудях у нього висів кошик, у якому вовтузилося кілька зовсім малих цуценят непевної масті.

– Яка це порода? – захоплено спитала місіс Вільсон, коли старий підійшов до вікна таксі.

– Є на всякий смак. Яку ви бажаєте, мадам?

– Мені б сторожову – таку, як ото в поліцейських. Є у вас така?

Старий невпевнено зиркнув у свій кошик, сунув у нього руку й витяг за загривок щеня, що перебирало в повітрі лапками.

– Це не сторожовий пес, – сказав Том.

– Та, мабуть-таки, не зовсім сторожовий, – з жалем погодився старий. – Скоріше це ердель. – Він провів рукою по коричневій зморшкуватій спинці. – Але подивіться, яка шерсть. Оце-так шерсть! Такого песика вам не доведеться лікувати від застуди.

– Ой, який гарнесенький! – замилувано мовила місіс Вільсон. – Скільки він коштує?

– Цей песик? – Старий розчулено оглянув щеня. – Цей песик коштуватиме вам десять доларів.

Ердель – а серед його предків, без сумніву, був і якийсь ердель, дарма що лапки він мав напрочуд білого кольору, – опинився на колінах місіс Вільсон, яка заходилася захоплено гладити його протизастудну шерсть.

– Це хлопчик чи дівчинка? – делікатно спитала вона.

– Цей песик? Цей песик – хлопчик.

– Це сучка, – впевнено сказав Том. – Ось вам гроші, тримайте. Можете купити на них ще десять таких щенят.

Ми виїхали на П’яту авеню, таку сонячну й мирну, таку пасторально-ідилічну цього ясного недільного дня, що я не здивувався б, якби з-за рогу раптом вийшла отара білих овечок.

– Зупиніть на хвилинку, – сказав я. – Тут я мушу з вами попрощатись.

– Ні в якому разі, – відрубав Том. – Міртл образиться, якщо ти не поїдеш до нас, правда, Міртл?

– Їдьмо з нами, – попросила вона. – Я подзвоню Кетрін, моїй сестрі. Вона красуня – так кажуть усі, хто розуміє.

– Та я б з охотою, але…

Перетнувши Центральний парк, ми поїхали далі, заглиблюючись у західну частину міста. На Сто п’ятдесят восьмій вулиці довжелезним білим пирогом простяглись однакові житлові будинки, там, перед одною із скибок цього пирога, машина зупинилась. Окинувши вулицю поглядом королеви, що повертається у свої володіння, місіс Вільсон узяла на руки песика й решту своїх покупок і величною ходою ввійшла в парадні двері.

– Я запрошу і подружжя Маккі, – оголосила вона в ліфті. – Але найперше подзвоню Кетрін.

Квартира містилася на горішньому поверсі – маленька вітальня, маленька їдальня, маленька спальня і ванна кімната. Вітальня від самого порога була заставлена надто громіздкими, як на неї, меблями з гобеленовою оббивкою: куди б ти не ступив, скрізь натикався на пишних дам, що гойдалися на орелях у Версальському саду. Єдиною оздобою на стіні була надміру збільшена фотографія – на перший погляд, вона зображала курку на оповитій туманом каменюці. Проте з відстані кількох кроків курка прибирала форми капелюшка, і з-під нього до вас усміхалося гладке обличчя якоїсь бабусі. На столі лежали впереміж старі номери «Таун теттла», книжка під назвою «Симон, званий Петром» і кілька бродвейських журнальчиків скандальної хроніки. Ввійшовши, місіс Вільсон передусім заходилась коло щеняти. Хлопчик-ліфтер неохоче подався на пошуки ящика з соломою і молока, до якого він, уже з власної ініціативи, додав бляшанку твердих собачих галет – одна така галета потім до самого вечора нудно розкисала в блюдечку з молоком. Тим часом Том відімкнув дверцята секретера й видобув звідти пляшку віскі.