Френсіс Скотт Фіцджеральд - Великий Гетсбі = The Great Gatsby

– Я зробив кілька непоганих пленерів на Лонг-Айленді, – самовдоволено мовив містер Маккі.

Том тупо подивився на нього.

– Два навіть оправив у рамки й повісив у себе вдома.

– Два чого? – спитав Том.

– Два етюди. Один я назвав «Мис Монток. Чайки», а другий – «Мис Монток. Море».

Кетрін, сестра Міртл, сіла на диван поряд мене.

– Ви теж живете на Лонг-Айленді? – спитала вона.

– Я живу у Вест-Еггу.

– Справді? Я там нещодавно побувала, з місяць тому. На вечорі в одного добродія на ім’я Гетсбі. Ви з ним знайомі?

– Він мій сусід.

– Знаєте, кажуть, він чи то племінник, чи то двоюрідний брат кайзера Вільгельма. Звідти і його багатство.

– Справді?

Вона кивнула головою.

– Я його боюся. По-моєму, з таким, як він, краще не мати справи.

Цю вельми цікаву інформацію про мого сусіда урвала місіс Маккі, яка, показавши пальцем на Кетрін, раптом вигукнула:

– А знаєш, Честере, з нею ти б теж зміг дещо зробити!

Але містер Маккі тільки неуважливо кивнув їй головою і знову обернувся до Тома.

– Я б по-справжньому зайнявся Лонг-Айлендом, якби хтось замовив за мене слівце. Мені б тільки пробитися в друк, а там уже я за себе певен!

– А ви зверніться до Міртл, – вибухнув реготом Том; місіс Вільсон саме ввійшла до вітальні з тацею. – Вона вам напише рекомендаційного листа. Напишеш, Міртл?

– Якого листа? – спантеличено спитала Міртл.

– Рекомендаційного листа до твого чоловіка, нехай містер Маккі зробить з нього кілька етюдів. – Він поворушив губами, придумуючи. – Ну, скажімо: «Джордж Б. Вільсон біля бензоколонки» чи щось таке.

Кетрін присунулася ближче й прошепотіла мені у вухо:

– Вона ненавидить свого чоловіка так само, як Том – свою дружину!

– Невже!

– Смертельно ненавидить! – Вона подивилася на Міртл, потім на Тома. – Ну, а я кажу: нащо жити з тим, кого ненавидиш? По-моєму, так: домоглися б і він, і вона розлучення, а потім побралися б.

– Тож і вона не любить Вільсона?

Відповідь на це була несподівана. Відповіла сама Міртл, яка почула запитання, – відповіла лютою, брудною лайкою на адресу чоловіка.

– От бачите! – переможно вигукнула Кетрін, а потім знову притишила голос. – Власне, все упирається в його дружину. Вона католичка, а католики не визнають розлучення.

Дейзі зовсім не була католичкою, і хитрість, прихована в цій брехні, справила на мене неабияке враження.

– Коли вони все ж таки поберуться, – вела далі Кетрін, – то переїдуть на Захід і там пересидять, поки галас тут стихне.

– Тоді вже краще було б переїхати до Європи.

– О, то ви любите Європу? – несподівано голосно вигукнула Кетрін. – Я оце щойно повернулася з Монте-Карло.

– Справді?

– Так, рівно рік тому. Їздила туди з приятелькою.

– І довго там пробули?

– Ні, ми тільки з’їздили до Монте-Карло й назад. Через Марсель. Ми мали з собою понад тисячу двісті доларів, але за два дні в казино нас обдерли до нитки. І досі дивуюсь, як ми звідти ноги винесли. Боже, як я ненавиджу те місто!

Надвечірнє небо за вікном на мить заяскріло медяною блакиттю Середземного моря, але пронизливий голос місіс Маккі відразу повернув мене до вітальні.

– Я теж мало не зробила жахливої помилки, – енергійно призналася вона. – Мало не вийшла заміж за єврейчика, який упадав коло мене кілька років. А знала ж, що він мені у слід ступити не годен. І всі мені казали: «Люсіль, цей чоловік тобі у слід ступити не годен!» Та коли б я не зустрілася з Честером, він би мене кінець кінцем укоськав.

– Так-так, – покивала головою Міртл Вільсон. – Але ви все ж таки за нього не вийшли.

– Та звісно, що не вийшла.

– А от я вийшла, – не зовсім точно сказала Міртл. – Ось у чому різниця між тим, що випало на нашу долю.

– А нащо ти це зробила, Міртл? – спитала Кетрін. – Ніхто ж тебе не силував.

Міртл на мить замислилася.

– Я вийшла за нього тому, що вважала його джентльменом, – сказала вона нарешті. – Я вважала, що він людина вихована, а виявилося, що він і нігтя мого не вартий.

– Ти ж якийсь час кохала його без тями, – зауважила Кетрін.

– Кохала? Без тями? – обурилася Міртл. – Звідки ти це взяла? Я кохала його не більше, ніж оцього добродія.

Вона тицьнула пальцем у мій бік, і всі подивилися на мене з докором. Я спробував усім своїм виглядом показати, що наші стежки ніколи раніше не сходились.

– Якщо я й з’їхала з глузду, то лише тоді, коли погодилась одружитися з ним. Але я відразу зрозуміла свою помилку. Він позичив у когось костюм, щоб надягти на весілля, а мені навіть не сказав про це, і за кілька днів – його саме не було вдома – якийсь тип прийшов по той костюм. – Вона озирнулася, перевіряючи, чи всі її слухають. – «Як? – кажу. – Це ваш костюм? Уперше чую». Але костюм я все ж таки віддала, а потім упала на ліжко і ревма проревла аж до вечора.