Френсіс Скотт Фіцджеральд - Великий Гетсбі = The Great Gatsby

Вдягнувшись у білий фланелевий костюм, я на початку восьмої перейшов до Гетсбі в сад і зразу ж почув себе досить ніяково у вирі незнайомих мені людей, хоч тут і там я часом помічав обличчя, що їх не раз бачив у приміському поїзді. Мені відразу впало в око, як багато молодих англійців вкраплено в той натовп; всі вони були добре вдягнені, всі мали трішечки голодний вигляд і всі неголосно й поважно розмовляли із солідними, заможними американцями. Я вирішив, що вони щось продають – акції, чи страхові поліси, чи автомобілі. В усякому разі, видно було, що запах великих і легких грошей дражнить їхній нюх, викликаючи впевненість, що кількох вдало дібраних переконливих слів вистачить, щоб ті гроші перекочували до їхньої кишені.

Прийшовши, я передусім спробував розшукати господаря, але ті двоє чи троє гостей, у яких я питав, чи не знають вони, де його можна знайти, витріщалися на мене так здивовано і так енергійно запевняли мене у своїй цілковитій неспроможності дати відповідь, що я поплентався до столу з коктейлями – єдиного місця в саду для самотнього гостя, який не хоче виглядати неприкаяним і зайвим.

Певно, я б напився там доп’яну просто від збентеження, якби з будинку не вийшла Джордан Бейкер. Вона зупинилася над мармуровими сходами і, злегка відхилившись назад, із зневажливою цікавістю подивилась униз, на натовп у садку.

Я не знав, зрадіє вона моїй появі чи ні, але мені конче треба було за когось учепитися, бо я вже відчував, що от-от почну заводити панібратські балачки з випадковими перехожими.

Кинувшись до сходів, я загорлав: «Добривечір!» – так голосно, що вигук мій, здавалося, луною озвався в найвіддаленіших куточках саду.

– Я так і думала, що зустріну вас тут, – неуважливо мовила Джордан, коли я вибіг сходами до неї. – Адже ви казали, що мешкаєте поряд з…

Вона злегка притримала мою руку на знак того, що за хвилину приділить мені увагу, й запитально подивилася на двох дівчат в однакових жовтих сукнях, що зупинилися біля підніжжя сходів.

– Добривечір! – вигукнули дівчата разом. – Як прикро, що ви програли!

Ішлося про змагання з гольфу. Минулого тижня Джордан програла фінальну зустріч.

– Ви нас не впізнаєте, – сказала одна з дівчат у жовтому вбранні. – Ми з вами познайомилися тут з місяць тому.

– У вас тоді волосся було іншого кольору, – відказала Джордан. Я аж здригнувся, але дівчата вже пішли далі, й зауваження її міг почути лише місяць, який з’явився явно передчасно – очевидно, з кошика із закусками, привезеного запобігливим постачальником. Джордан просунула свою золотаву тонку руку під мою, і, спустившись сходами, ми пішли бродити садом. З напівтемряви назустріч нам випливла таця з коктейлями, і ми, з келихами в руках, підсіли до столика, за яким уже вмостилися ті двоє дівчат у жовтому і троє чоловіків, кожен з яких був нам відрекомендований як містер Мимр.

– Ви тут часто буваєте? – спитала Джордан у дівчини, що сиділа поряд з нею.

– Востаннє була тоді, коли познайомилася з вами, – жваво, впевнено відповіла та й звернулася до своєї приятельки: – Ти, здається, теж, Люсіль?

З’ясувалося, що й Люсіль теж.

– Мені тут подобається, – сказала Люсіль. – Мені хоч би де бути – аби десь бути, тому я ніколи не нудьгую. Того разу я зачепилася за стілець і роздерла сукню. Він спитав, як мене звуть і де я мешкаю, і не минуло й тижня, як мені принесли пакунок від Круар’є, а в ньому – нова вечірня сукня.

– І ви прийняли? – спитала Джордан.

– Авжеж, прийняла. Я навіть хотіла сьогодні її надягти, але її треба трошки перешити – заширока в бюсті. Світло-блакитна, розшита бісером лавандового кольору. Двісті шістдесят п’ять доларів.

– Ні, що не кажіть, звичайна людина такого не зробить, – категорично заявила перша дівчина. – Він явно старається ні з ким не псувати стосунків.

– Хто – він? – спитав я.

– Гетсбі. Мені казали…

Обидві дівчини й Джордан по-змовницькому зблизили голови.

– Мені казали, ніби він колись убив людину.

Усіх нас пройняв дрож. Три містери Мимри витягли шиї, жадібно прислухаючись.

– А по-моєму, це перебільшення, – скептично зауважила Люсіль. – По-моєму, він просто був під час війни німецьким шпигуном.

Один з чоловіків ствердно закивав головою.

– Я сам чув про це від одного пана, який знає його як свої п’ять пальців. Разом з ним виріс у Німеччині, – запевнив він нас.

– Та ні, – сказала перша дівчина. – Цього не може бути, бо під час війни він служив у американській армії. – І знов заволодівши нашою довірою, вона переможно повела далі: – Ви зверніть увагу, яке в нього буває обличчя, коли він гадає, що на нього ніхто не дивиться. Ні, він убивця, і край.