Френсіс Скотт Фіцджеральд - Великий Гетсбі = The Great Gatsby

Дейзі й Том подивились одне на одного.

– Вона з Нью-Йорка? – квапливо спитав я.

– З Луїсвілла. Подруга моєї юності. Моєї щасливої, безтурботної…

– Ти що, провела з Ніком на веранді задушевну бесіду? – раптом спитав Том.

– Задушевну бесіду? – Вона глянула на мене. – Ні, не пригадую. Стривай, здається, ми розмовляли про нордичну расу. Авжеж, саме про неї. Не знаю, хто почав перший, але ми так захопилися…

– Тобі, Ніку, тут казна-чого наговорять, не бери всього на віру, – застеріг мене Том.

Я весело відповів, що взагалі нічого не чув, і трохи згодом почав прощатися. Вони провели мене до дверей і, поки я сідав у машину, стояли вдвох у веселому прямокутнику світла. В останню мить Дейзі гукнула:

– Зажди! Добре, що я згадала, це ж так важливо. Чи правда, що ти заручився з якоюсь дівчиною там, у себе вдома?

– Так, так, – приязно підхопив Том, – ми чули, що в тебе є наречена.

– Наклеп. Я надто бідний.

– А ми чули, – наполягала Дейзі; на мій подив, вона знов оживилася, мов квітка, що розпустила пелюстки. – Ми чули від трьох різних людей, отже, це правда.

Звісно, я знав, про що йдеться, але в мене справді не було ніякої нареченої. Чутки про мої заручини стали, власне, однією з причин, що спонукали мене податися на Схід. Негоже рвати давню дружбу з дівчиною через якісь плітки, та, з іншого боку, мені зовсім не хотілося, щоб ті плітки врешті довели мене до шлюбу.

Цікавість Тома й Дейзі до моєї особи зворушила мене, тепер навіть їхнє багатство не здавалося мені таким нездоланним бар’єром між нами, але, вертаючись додому, я все ж таки не міг позбутись якогось неприємного, гнітючого почуття. Мені здавалося, що Дейзі лишається єдине: схопити дитину на руки й утекти з того дому, – але вона, видно, зовсім не мала такого наміру. Що ж до Тома, то звістка, що в нього є «пасія в Нью-Йорку», здивувала мене куди менше, ніж те, що якась книжка здатна вивести його з рівноваги. Щось змушувало його гризти окрушку зачерствілих ідей: видно, могутній тваринний егоїзм не живив більше його владну душу.

Літо вже настало по-справжньому – про це свідчили нові рекламні вогні на дахах придорожніх кафе й перед заправними станціями, де новенькі червоні бензоколонки стирчали в озерцях світла. Повернувшись до себе у Вест-Егг, я поставив машину під навіс й присів на подвір’ї на покинуту газонокосарку. Вітер ущух, стояла яскрава, напоєна звуками ніч, між дерев лопотіли крилами птахи, нескінченними органними переливами гули жаби, яких надимали, виповнювали життям могутні міхи землі. Темний силует кота плавно перескочив через освітлений місяцем травник, я постежив за ним очима й раптом побачив, що я тут не сам – кроків за п’ятдесят від мене, відокремившись від тіні сусіднього будинку, стояв якийсь чоловік; встромивши руки в кишені, він дивився на срібний розсип зірок. Спокійна невимушеність його пози й та особлива впевненість, з якою його ноги приминали траву, підказали мені, що це містер Гетсбі власною персоною вийшов роздивитись, яка ділянка тутешнього неба належить йому особисто.

Я вирішив окликнути його. Міс Бейкер згадувала про нього за обідом, і цього вистачило б, щоб зав’язати знайомство. Але ще не встигши розтулити рота, я раптом зрозумів, що зараз недоречно порушувати його самотність: він якось дивно простяг руки до темної води і, хоч відстань між нами була чимала, я міг би заприсягтися, що він тремтить. Мимоволі я і собі подивився на море, але не побачив нічого, крім одинокого зеленого вогника, малесенького й дуже далекого; певно, то був сигнальний ліхтар на краю чийогось причалу. Коли ж я озирнувся, Гетсбі вже зник, і я знову лишився сам у неспокійній темряві.

Десь на півдорозі між Вест-Еггом і Нью-Йорком шосе раптом підбігає до залізничного полотна і з чверть милі біжить попід ним, немов бажаючи здалека обминути велике похмуре пустирище. Це Долина Жужелиці – примарні лани, де жужелиця сходить, мов збіжжя, утворюючи кучугури, пагорби, химерні сади; де жужелиця набуває обрисів будинків з коминами й димом, що клубочиться вгору, й де навіть, якщо дуже пильно придивитися, можна побачити жужеличних чоловічків, які то виникають, то розчиняються в імлистому, попільному тумані. Час від часу валка сірих вагонеток виповзає невидимими рейками, зупиняється із страхітливим брязкотом, і відразу ж попелясто-сірі чоловічки роєм накидаються на них з важкими лопатами й здіймають таку густу хмару, що крізь неї вже не видно, яким таємничим ділом вони зайняті.