Тут міс Бейкер сказала: «Авжеж!» – і я аж здригнувся з несподіванки: це було перше слово, яке вона вимовила за весь час. Певно, її саму це здивувало не менше, ніж мене; вона позіхнула і, швидко, зграбно вивернувшись, опинилася на ногах.
– Аж затерпла вся, – поскаржилася вона. – Здається, я все життя пролежала на цій канапі.
– Не дивися на мене так, – відказала Дейзі. – Я з самого ранку намагаюся витягти тебе до Нью-Йорка.
– Ні, дякую, – мовила міс Бейкер до чотирьох кок тейлів, щойно принесених до кімнати. – Перед грою я не п’ю.
Господар дому недовірливо подивився на неї. – Це ж треба! – Він вихилив свою склянку так, наче в ній була тільки крапля на денці. – Не збагну, як тобі взагалі щось удається.
Я зачудовано подивився на міс Бейкер, не розуміючи, що саме їй «удається». На неї приємно було дивитися. Вона була струнка, з маленькими грудьми й трималася рівно, мов молодий кадет – навіть по-кадетському трохи відводила назад плечі. Її сірі, примружені очі з чемною цікавістю дивилися на мене з гарненького, блідого, вередливого личка. Мені раптом здалося, що я вже десь бачив її, можливо, на фотографії.
– Ви мешкаєте у Вест-Еггу? – промовила вона досить зневажливо. – В мене там є знайомі.
– Я там не знаю жодн…
– Не може бути, щоб ви не знали Гетсбі.
– Гетсбі? – спитала Дейзі. – Якого Гетсбі?
Перше ніж я встиг сказати, що це мій сусід, лакей оголосив, що їсти подано, і Том Б’юкенен, затиснувши в залізних пальцях мій лікоть, владно випровадив мене з вітальні – немов пересунув пішака з однієї клітки на іншу. Розслаблено, неквапно, взявшись руками в боки, обидві молоді жінки йшли попереду нас до столу, накритого на терасі, що рожевіла в промінні надвечірнього сонця. Вогники чотирьох свічок миготіли на столі під притихлим вітерцем.
– А свічки навіщо? – насупилася Дейзі й загасила їх пальцями. – За два тижні буде найдовший день року. – Вона обвела нас сяючим поглядом. – Скажіть, у вас бувало так, що ви чекаєте й чекаєте цього найдовшого дня, а потім, коли він уже минув, згадуєте, що проґавили його? Зі мною таке щороку буває.
– Давайте придумаємо що-небудь, – сказала міс Бейкер, позіхаючи так, наче вона не до столу сідала, а вкладалася в ліжко.
– Давайте, – сказала Дейзі. – Але що? – Вона безпорадно глянула на мене. – Що взагалі можна придумати?
Перше ніж я встиг відповісти, вона раптом з жахом утупилась очима у свій мізинець, а тоді жалібно вигукнула: – Дивіться! Я забила палець! – Ми всі подивилися – на суглобі був синець. – Це все ти, Томе, – ображено сказала вона. – Я знаю, ти ненавмисне, але це твоя робота. Так мені й треба: нащо одружувалася з таким здоровезним бездушним вайлом. – Я терпіти не можу цього слова, – сердито перебив її Том. – Навіть коли мені кажуть його жартома. – Вайло! – вперто повторила Дейзі. Часом вона й міс Бейкер починали говорити разом, але в їхній пустотливій, безладній балаканині не було жвавості, вона була холодна, як їхні білі сукні, як їхні байдужі очі, в яких не світилося жодного прагнення. Вони були присутні за столом і терпіли нашу з Томом присутність, тільки з чемності намагаючись розважати нас або допомагаючи нам розважати їх. Вони знали: незабаром обід скінчиться, а невдовзі по тому скінчиться й вечір, і його можна буде недбало пустити в непам’ять. Усе це було зовсім не так, як на Заході, де вечір минає в гарячковій напрузі, в постійному невситимому сподіванні чогось чи в нервовому побоюванні, що він от-от дійде кінця.
– Дейзі, поряд з тобою я почуваю себе справжнім дикуном, – признався я після другого келиха чудового бордо, якого анітрохи не псував легкий присмак корка. – Чи не можна завести розмову про щось простіше, ну, скажімо, про види на врожай?
Я не вкладав у ці слова якогось прихованого змісту, але реакція на них була несподівана. – Цивілізація стоїть на краю загибелі! – з раптовою люттю вигукнув Том. – Я тепер став безпросвітним песимістом. Ти читав книжку Годдарда «Піднесення кольорових імперій»? – Вперше про неї чую, – відповів я, здивований його тоном. – Чудова книжка, її кожен повинен прочитати. Зводиться вона ось до чого: якщо ми втратимо пильність, то біла раса… то, словом, кольорові поглинуть білих. І це щира правда, це доведено науково.
– Наш Том стає мислителем, – зауважила Дейзі з непідробним смутком. – Він читає різні мудрі книжки з довжелезними словами. Що то було за слово, якого ми ніяк… – Я читаю наукові праці, – відрубав Том, кинувши на неї сердитий погляд. – Цей Годдард знає, що пише. Від нас, від панівної раси вимагається пильність, бо якщо ми забудемо про неї, інші раси візьмуть гору.
Читать дальше