Віталій Юрченко - Пекло на землі

Вночі ми тіло поховали на кладовищі по-христіянськи. Сексоти [8] Секретні співробітники ГПУ (сотруднікі). довідались і сповістили в ЧК. Приїхав більшовицький загін, з гробу витягнули тіло, заплативши двом селянам 50 пудів пшениці за роботу, забрали й невідомо де діли. Ходили чутки, що з каменем кинули за селом у ставок. Попа, що проводжав тіло до могили, забрали з села й більше не повернули.

Позбувшись отамана, ми розійшлись. Я з Юхименком блукав по хуторах Балтщини. На Липнягах зустрілися з Лихом. Він поінформував нас, що готується всеукраїнське повстання під орудою Петлюри й Тютюнника. На осінь мають вдарити – Тютюнник з-за кордону, а ми мусимо підготуватися звідсіль. На Одещині – IV Повстанський район. Ним керує Гулий-Гуленко. Первомайська участкова організація завербувала вже до 300 душ готових виступати.

Обнадієний вертався я в свої місця збирати хлопців. Поринув знов у агітаційно-вербовочну роботу, та… ошпарився на початку. Лиха накрила в Липнягах Первомайська чрезвичайка й вирізала там усе мужеське населення [9] Цей хутір з того часу зветься бабський хутір. ; сам Лихо ледве втік, але попався з Романом та Дем’яном у Грузькій і, тяжко ранений, помер у Грушці на горищі у теж раненого Дем’яна на руках. За декілька днів відкрили організацію в Первомайську й розстріляли за дві ночі 125 чоловік.

Пропаща справа цілковито. Щоб не попастись чрезвичайці, рішив я пробратись за кордон. З трудом добув документа й студентом до Кам’янця, а там за Збруч.

Було після зимового походу. Організаційна праця, рух були спараліжовані…

З гнітючим настроєм, розбитий вкрай, вертавсь на Україну, не знаючи – куди іти, за що хапатись, для чого й жити…

Не видно й вогника надії… Попіл і пустка на душі…

Весна 1922 року в наших околицях не давала ніяких виглядів на повстання. За зиму поарештували, повистрілювали провідників. Розвіявся, притих бунтарський в масі дух.

Блукаючи по хуторах, став я навідуватись до рідного села, минаючи очей міліції та всяких агентів. Головою сільського КНС був товариш по школі Тимошко. Сприятелювавсь я з ним і скоро завоював «політичну благонадійність». Через його протекторат на трьох «засіданнях» всіх членів РВК [10] Районовий виконавчий комітет; замість волости тоді вже були райони. з п’ятьма журавлями «робітничо-селянської» (самогонки) на «повістці денній» назвався «своєю людиною» і по трьох роках бурхливого заячого життя став мирним громадянином, легалізувався.

Не звик тинятись без роботи. Згорівши в збройній боротьбі, почав працю в духовій ділянці. Тоді розпочинався автокефальний рух. Ним захопився. Зі своїх старих однодумців заклав ініціятивну групу. Ми переконали кількох авторитетних церковників, поставили завдання – українізувати церкву.

Не легка справа – зробити зміну у віками усталених церковних традиціях. Бабки казали: «Я Бога прогнівлю, коли звертатимусь до нього мовою, що нею мужа лаю». Поважніші селяни побоювались: Чи не диявольсько-більшовицька це затія, щоб опоганити, зруйнувати церкву? Сам панотець і слухати не хотів про «самозванну» автокефальну церкву.

Мали з ним полемічний бій на зборах села. Він спирався на те, що автокефальна церква не має святости. Ми ж контраргументували, що в часи IV Вселенського Собору Христова Церква зісталась без рукоположеного патріярха, і святість на новообраного передали всі приявні на Соборі духовні пастирі.

Бій справи не розв’язав. Старі тримали руку священика, а молодь йшла за нами. Син голосує «за», а мати «проти». Доходило до бою. Провели плебісцит.

Аж після багатьох нарад, гарячої агітації та сімейних сварок, на третьому бурхливому сході проголосили автокефалію. І вдосвіта 40 фундаторів вирушили за 28 верст реєструвати першу в околиці українську церкву.

Це велике досягнення. Національна свідомість зорала в селі глибоку борозну: 50-літні дядюшки, поважні, господарі з ціпками в руках ідуть добиватися рідної духової святині. А які матеріяльні жадання таять вони у своїх грудях?

– Значить, свою церкву матимемо.

– Еге, бракує ще держави.

– А як наступить час піти по неї, підете, дядьку Митрохване?

– З підскоком, ще й жінку вижену, дарма, що вже старий.

– Хоч би прийшлось ціпка зміняти на кріс?

– А тож! Кріса не буде – косу візьму. Допекли до самих печінок хазяї сучасні.

– Чи ж так ви думали три роки тому?

– Е, не я один дурний був. Гадали – нас не зачіпають, сидім собі тихенько, хай містом хоч сам дідько править. Аж вийшло, що право завоювати через місто треба.