Віталій Юрченко - Пекло на землі

З’явився в Галочому Чорна Борода і дав про себе знати, обеззброївши в Тридубах «телеграфну роту», розбивши «продотряд» та вербівську міліцію.

Заговорили села про Галоче. Заворушились старі повстанці. Як я прийшов, у загоні було 70 душ. У цей час прибув зв’язковий від от. Заболотного й поінформував, як з новими силами розвивається повстанський рух, як оперують загони Хмари, Гризла, Левченка та інших, як з-за кордону прибувають люди, зброя, кошти.

Інформація справила на козаків велике вражіння. Піднісся бойовий настрій. Другого дня на Великдень ми відважились наскочити на Голованівське. Наскок був дуже вдалий: розгромили «комуністичну роту» й численну міліцію, знищили продбазу (продовольчу базу) та забрали й розвезли по селах силу награбованого в розкулачці майна.

Цим наскоком нагнали великого страху комунарам околиці. Проти нас викликали з Голти два курені. Настигли нас аж під Ново-Архангельськом. Під переважаючою значно силою втікли ми знов у Галоче.

І поминальної неділі Грузька бачила справжню фронтову боротьбу. З села на Галоче наступала тисячна лава комуністів з п’ятьма кулеметами й двома гарматами.

Півдня кипів добрий позиційний бій: никли в лісі дерева від тисячних стрілів та кількагодинного цокотіння п’ятьох кулеметів, гуділо далеко в околицях, та дріжали шибки в хатах грузянських господарів. Здіймали нелюдський крик червонці, кілька разів кидаючись на ліс. Та ба! Наші хлопці влучно цокали більшовиків серед рівного поля. А як смеркало, скупчились на лівому крилі і збили комуністів: у хапливій паніці вони бандами втікали на Голованівське. Лягло їх більше, як нас було.

Слава про геройський бій рознеслася широко. Чутка пішла, що сам Петлюра в Галочому засів. Народ масами став линути до нас: і молодь, і старі. Заносилось на грізне повстання. Чорна Борода, окрилений успіхом, став плянувати наступ на Умань.

Та враз колесо подій круто змінилось. У самому розцвіті руху – більшовики проголосили амністію, прощаючи усім всякі гріхи. Послали на села агітаторів, хмари відозв, маніфестів, закликів, обіцянок. Загула преса про здачу повстанців, загонів, видних отаманів (Чалий, Батрак, Мазуренко), наслали провокаторів у ряди повстанців.

Стійкість повстанських рядів надірвалась. Повстанець став призадумуватись. Чутки про здачу, ліквідацію підточували надію в успіх боротьби.

Наш загін певний час тримався. Але розбили його невдачі. Поїхало 40 хлопців у Полонисте по харчі, а звідтіль вернулася третя частина. Це пригнобило всіх. Стали дезертирувати. Врешті під Воловиком оточив нас комуністичний полк. Три дні не випускав і пропонував здатись, обіцяючи всім помилування. Умовляти, щоб не здавалися на ласку червоним, не було сили. Більшість заявила більшовикам, делегатам, щоб їхній полк відійшов: повстанці самі здадуться в селах. Ці погодились, і того вечора більшість пішла з загону.

Не прийняло помилування нас 26 чоловік. Продовжували боротьбу. Неймовірно трудна вона стала. Слідом за амністією оголосили здачу зброї: арештами, підпалами, руйнацією майна витягнули більшовики з села зброю, за виявлення «після терміну здачі» крісів, набоїв розстрілювали людей, мучили по в’язничних льохах.

Обеззброївши село, стероризували його, нацькували незаможників на куркулів, задобрили бідноту подачками від розкулачування, насаджували на селах комячейки, формували штати сексотів.

Найбільше підривало повстанську роботу заведення лихої пам’яті «приказу Ч. 2» про охорону спокою та органів влади від бандитизму. Охороняти цей «приказ» у кожному селі виділили по 30 – 80 «отвєтчіків» з найпідозріліших селян. У разі що станеться в селі – «отвєтчікі» відповідають головою.

Так, у Слобідці піймали ми двох агентів і порубали «приказ». Прибіг загін по бебе й забрав п’ять «отвєтчіків». Перепинили ми «отряд» і помінялись «отвєтчіками». Наскочив у село великий загін і на очах усього сходу розстріляли таким способом: зробили на 50 «отвєтчіків» 50 квитків, з них п’ять з написом «смерть», а п’ять «життя». Хто витягнув «життя» – має застрелити одного з написом «смерть». Один сердега, витягнувши «життя», сам собі смерть заподіяв. Село після тієї розправи нас кляло.

Через «приказ Ч. 2» найвірніші нам люди відмовлялись допомагати. Ми залишалися без моральної підтримки. Дух підупав.

Прибила нас чутка про смерть Чорної Бороди. Вертаючися із Дем’яном із Грузької до лісу, він наскочив на кінну стежу. Дем’ян з трьома ранами сховався в лісі, а отаман упав тяжко ранений, і щоб не датись на знущання, сам себе добив. Комуністи повішали тіло його на повороті під селом, прибивши на лобі дошку з написом: «Смерть бандітам».