Віталій Юрченко - Пекло на землі

Не спалось нам, холоднувато в нетопленій хаті.

– Хіба поїхати і нам, хоч не просили, – сказав на здогад буряків Роман Бабій, хухаючи в руку.

– Як не просили? А от прийшов боярин. Хіба не просить? Гайда, кому не спиться, бо сам піду, – зірвався з землянки Поліщук.

Всі мовчки вилізли. Коло волости зняли варту, побудили 12 чоловік загону, передяглися у шинелі, чоботи (червоних не зачіпали, бо на нас не сварились) і на трьох тачанках підбігли до Мелешки.

– Гдє воєнком Горох? У волость екстренно требують.

А Горох розважав гостей. Позв’язував за коси 5 присутніх панотців і смикав по хаті, витанцьовуючи пролетарського гопака. Два червоних викачувались на весільних подушках, а молода з матір’ю ридали, руки до Бога здіймали та кляли батенька, що варварам запродав життя молоде.

Увійшли в хату не по-воєнному. Зв’язали Гороха, винесли двох з подушок, вивели чотирьох з другої хати, де читали гостям лекції за комуну, одного підібрали на воротях – тікав. Самого молодого не лапнули – зчез.

Вивели. Двох пустили, бо гості заприсягнули, що за комуну не згадували, а решту «розміняли». Першого звінчали Гороха, пустивши зв’язаного під лотоки. Двох мітингантів-лєкторів кинули разом на глибоке, а п’яних коло берега: як вилізуть, то щастя їх.

Лиш після того засіли за стіл. Приймала мати нас, мабуть, тепліше, як молодого. Що залишилося з нещасного весілля, ще й на дорогу віддала.

Наші вчинки обурили комуністів. У ці часи вже був зліквідований Польський фронт, і більшовицьке військо відходило взад на села. На Голованівську волость прийшла численна дивізія й оточила Галоче. Три дні ми бились, перескакуючи по сім разів на день то в один, то в другий бік. Четвертої ночі ледве просмикнули з Галочого, залишивши все майно.

Але життя ніде не було. Куди не кинемося – повно війська: ні перегрітись, ні спочити. І ми ліквідувались до весни.

Зима пройшла у сховах. Побудеш день-два на хуторі, в селі, наскочать комуністи, і сунеш далі, та все вночі, ярами-долами, бо скрізь по селах більшовики. Ночував морозами в хлівах, по соломах, тижнями не вилізав з комори. Тяжке, собаче життя: холод, голод, щохвилини небезпека. Не раз ледве живий вискакував.

У Краснополі півдня ловили. Біжу під височенну гору, а за мною вісім більшовиків – беруть на мушку. В городі три рази увивав під ногами собаку, два рази сам летів сторчака, зубами брався за повій під гору; збили шапку, ранили легко в ногу. Аж у полівнику якомусь знайшов рятунок, впірнувши у полову.

А раз попав у самі руки, уже й наган до лоба наставляли. Був у Вербівського попа на іменинах паніматки. Якась чортяка донесла. Як гості випивали, а молодь забавлялась танцем, увійшов голова волревкому Бурлака та секретар волкомячейки. Їх, як людей, прийняли. Був спірт, почастували. Випили мовчки по одній, припросили до другої, а по третій Бурлака за револьвер, бахнув по столі і під брязк розбитих тарілок заявив посоловілими очима:

– У вас гуляєт бандітскій сотнік. Сєйчас єво вазьмьом.

Ця фраза вмить перейшла з їдальні до танцювальні. Мене спинили в солодкім вальсі. Шарпнуло по нервах. Вилетів весільний дух, і заговорили фібри переслідуваного бандита, що хотів би ще прожити.

– Тікайте, ані хвилини більше, – шепнув о. Константин.

Без надуми кинувся на задні двері. Але я до дверей, а Бурлака на поріг і зняв револьвер:

– А, попался бандіт, нальотч…

Я не дав йому кінчити, вхопив за руку. Вибух стріл. На салі «ах», метушня, а Бурлака мене за горло. Відбулась дика борня. Якась святая сила помогла мені. Бурлака впав, а над головою занісся його наган. Ще мить, і…

– Ой, що робите?! Я пропав. Благаю вас. У моїй хаті вбивство… За ним і я загину…

Схаменувся. Справді, добрі люди запросили, а в подяку наражувати їх на… Сунув дулом під груди, щоб не шарпався. Схопив пальто і ходу, бо секретар побіг за міліціонерами.

Після того довелось ще раз з Бурлакою зустрітись. Заходжу якось ввечері до панотця. Наляканий, сумний стрічає: «Біду накликали на мене. Бурлака спокою не дає: або бандита, каже видай, або підеш за нього». Узяв Романа, Дем’яна та ще двох хлопців, і вивели Бурлаку з волревкому. Останніми його хвилинами розпоряджав Дем’ян.

Коштував тої зими й землянки (холодної баюри серед лісу). Три тижні перенудив у найбільші холоди; мав лиш одну ніч та й то напів щасливу. Серед ночі постукало: «Отворяй». Відомо, хто. З теплої печі вискочив на горіще, а звідтіль через стріп опинився в ледовій землянці.

Зачиналась третя повстанська весна, а з нею розцвітала наша надія. Зазеленіла травиця, й забуяла душа повстанська.