Френсіс Скотт Фіцджеральд - Прекрасні й приречені

У той час ніби могутня велетенська рука потягнула новоспеченого послушника монастиря святого Вольтера просто до вікна на самій горі вежі. Він перехилявся більше та більше, поки раптом один із каменів поповз під його вагою, а потім із шурхотом випав із кладки – і спершу вниз головою, потім догори п’ятами, а потім широкими і вражаючими обертами шевальє О’Кіф попрямував до твердої землі й вічного прокляття.

Терезу так засмутив цей випадок, що вона стрімголов побігла додому і впродовж протягом десяти років кожного дня проводила годину за молитвою про душу ченця, чиї обітниці зламались одномоментно з шиєю того недільного надвечір’я.

А шевальє О’Кіфа, якого запідозрили в самогубстві, не поховали у святій землі, а закопали в найближчому полі, де він, поза сумнівом, покращив якість ґрунту на багато прийдешніх років. Такою була передчасна кончина дуже хороброго й галантного джентльмена. Що скажеш, Джералдіно?

Але Джералдіна, яка давно загубила нитку оповідання, змогла тільки лукаво посміхнутись і погрозити йому вказівним пальцем, повторюючи своє рятівне і всеохопне:

– Божевіііііільний, – сказала вона, – ти просто божевііііільний!

Вона гадала, що його худе обличчя було добрим, а очі – лагідними. Він подобався їй, бо не був зарозумілим, як ті чоловіки, яких вона бачила в театрі, та й взагалі не хотів вирізнятися. Яка дивна, беззмістовна історія! Але їй сподобалася частина про панчоху!

Після п’ятого коктейлю він поцілував її, і так, поміж жартівливими пестощами й напівстримуваним горінням пристрасті, вони провели ще годину. О пів на п’яту вона повідомила, що має призначену зустріч, і зникла у ванній, щоби поправити зачіску. Відмовившись від запропонованого таксі, вона завмерла на хвилину у дверях.

– Ти ще одружишся, – наполягала вона, – от побачиш.

Ентоні бавився старим тенісним м’ячем. Декілька разів він м’яко стукнув ним по підлозі перед тим, як уїдливо відповісти:

– Ти маленька дурепка, Джералдіно.

Вона зухвало усміхнулась.

– О, справді? Закладімося?

– Це теж не дуже розумно.

– О, не дуже? Але я закладаюся, що не мине й року, як ти одружишся.

Ентоні сильно стукнув м’ячем об підлогу. Сьогодні він дуже красивий, подумала вона, – з’явилось якесь напруження в його, зазвичай меланхолійних, темних очах.

– Джералдіно, – сказав він після паузи, – по-перше, я не маю когось, із ким хотів би одружитися, по-друге, в мене недостатньо грошей, щоб утримувати двох, по-третє, я взагалі проти одруження таких людей, як я, по-четверте, у мене стійка відраза до всього, що з цим пов’язано.

Але Джералдіна, з виглядом знавця, клацнула язиком на прощання, і сказала, що їй треба йти, бо вже пізно.

– Дзвони мені частіше, – нагадала вона, цілуючи його на прощання, – ти пропав на три тижні.

– Обов’язково, – палко сказав він.

Він зачинив двері, а дорогою до спальні якась думка примусила його завмерти на хвилину, стискаючи тенісного м’яча в руці. Наближався один із нападів його самотності, коли він міг тинятись вулицями чи сидіти бездумно і пригнічено, постукуючи олівцем об стіл. Це було копання в собі без результату, бажання самовираження, яке не знаходило виходу, відчуття того, що час біжить повз нього, невпинний, безжальний, – а втішало його тільки переконання, що втрачати йому нічого, бо всі зусилля і досягнення були нічого не вартими.

Він відчув, що йому боляче й ніяково, емоція сама собою вилилась у слова:

– Яке одруження, на Бога!

Він різко і злісно пожбурив м’яча через кімнату, де той ледве не зачепив лампу, відбився від стіни, підстрибнув декілька разів і заспокоївся на підлозі.

Для своєї вечері Глорія замовила столик у ресторані «Каскад» готелю «Балтімор», і коли чоловіки зустрілися в холі, кілька хвилин по восьмій, «той Блокмен» одразу став мішенню для шести чоловічих очей. Він був рудуватим тридцятип’ятилітнім євреєм, який уже почав гладшати, його виразне обличчя вкривала гладка борода пісочного кольору, – вся його зовнішність, безсумнівно, була би доречною на якому завгодно діловому засіданні. Він поважно підійшов до молодших чоловіків, які курили гуртом, очікуючи господиню вечора, і представився з дещо показною самовпевненістю – і ніщо в його поведінці не змінилось у відповідь на прохолодну іронічність, з якою його зустріли.

– Ви, часом, не родич Адама Джея Петча? – запитав він у Ентоні, випускаючи два тонкі струмені диму з ніздрів.