Френсіс Скотт Фіцджеральд - Прекрасні й приречені

«Древня душа» з полегшенням видихнув – нарешті вона це сказала.

І раптом, ніби обдумуючи сказане хвилин із п’ять, Глорія зробила заяву:

– Я планую влаштувати вечірку.

– А мене запросиш? – вигукнула Мюріел із удаваним благанням.

– Вечірку. На сімох осіб: Мюріел, Рейчел і я, і ти, Дік, і Ентоні, і той хлопець, Нобл, – він мені сподобався, і Блокмен.

Мюріел і Рейчел у пориві захоплення могли тільки щось бурмотіти. Місіс Гілберт усміхалась і кліпала. Тут із буденним питанням втрутився Дік:

– А що то за один – Блокмен, Глоріє?

Відчуваючи приховану загрозу, Глорія повернулась до нього.

– Джозеф Блокмен? Він з кінематографа. Віце-президент «Фільм Пар Екселенз». У нього з батьком якісь справи.

– Ага!

– То що, ви всі прийдете?

Всі сказали, що прийдуть. Дату мали призначити впродовж тижня. Дік підвівся, одягнув капелюх, пальто й кашне та зобразив на обличчі щось на кшталт прощальної посмішки.

– Па-па, – сказала Мюріел, весело махаючи ручкою.

Річард Кермел почервонів за неї.

Був понеділок, і Ентоні повіз Джералдіну Берк на ланч у «Боз Арт», потім вони поїхали до нього додому, де він викотив маленький столик, де тримав свої запаси спиртного, й оглянувши його, вибрав вермут, джин і абсент для належної стимуляції.

Джералдін Берк, білетерка з Кітса, вже декілька місяців розважала його. Вона мало вимагала, чим і подобалась йому, оскільки після печального досвіду з дебютанткою минулого літа, яка після низки поцілунків уже розраховувала на заручини, він остерігався дівчат свого класу. Тепер йому просто кидалися в очі їхні вади: одній бракувало граційності, іншій – душевної витонченості, але дівчину, яка була білетеркою з Кітса, можна було трактувати зовсім по-іншому. (Можна толерувати такі якості свого лакея, які будуть неприпустимими для представника твоєї соціальної верстви.)

Джералдін скрутилася в куточку канапи і розглядала його, примруживши очі.

– Ти постійно п’єш, так? – раптом сказала вона.

– Ну, напевно, – ледь здивовано відповів Ентоні. – А ти хіба ні?

– Ні. Інколи я ходжу на вечірки, знаєш, один раз на тиждень, але п’ю тільки два-три коктейлі. Ти й твої друзі постійно п’єте. Гадаю, ти гнобиш своє здоров’я.

Ентоні це навіть зворушило.

– Це так мило, що ти хвилюєшся за мене!

– Так, хвилююсь.

– Я не так багато п’ю, – заявив він. – Минулого місяця у мене і краплі в роті не було протягом трьох тижнів. А напиваюсь я раз на тиждень.

– Але ти щось п’єш кожен день, а тобі тільки двадцять п’ять. Хіба в тебе немає ніяких амбіцій? А що з тобою буде в сорок?

– У мене немає наміру так довго прожити.

Вона клацнула язиком.

– Ти божевііііііільний! – сказала вона, поки він змішував їй наступний коктейль, і додала: – Ти родич Адама Петча?

– Так, він мій дід.

– Чесно? – Вона відверто зацікавилась.

– Абсолютно.

– Так, цікаво. Мій татусь у нього працював.

– Він дивний старигань.

– А він добрий? – запитала вона.

– Ну, у приватному житті він рідко буває нелюб’язним без особливої потреби.

– Розкажи про нього.

– Що саме? – Ентоні задумався. – Він худезний, і на голові в нього залишки сивого волосся, воно завжди виглядає так, ніби в ньому гуляє вітер. Високоморальний.

– Він зробив багато хорошого, – сказала Джералдіна поважним тоном.

– Нісенітниці! – презирливо заперечив Ентоні. – Він – побожний зануда, тугодум.

Її думки попливли далі, обминувши сказане.

– А чому ти з ним не живеш?

– Може, зразу до методистів?

– Ти божевііііііііільний!

Вона знову клацнула язиком, висловлюючи своє несхвалення. А Ентоні подумав, якою моральною у глибині душі була ця маленька приблуда і чи буде вона такою ж моральною, коли неминуча хвиля змиє її з піску респектабельності.

– Ти ненавидиш його?

– Не знаю. Він мені ніколи не подобався. Люди, які для тебе щось роблять, ніколи не подобаються.

– Він ненавидить тебе?

– Моя люба Джералдіно, – запротестував Ентоні, жартівливо насупившись, – випий ще один коктейль. Я дратую його. Якщо я курив, а він заходив до кімнати, то починав принюхуватися. Він – надокучливий педант, зануда, та ще й лицемір. Я напевно тобі цього не казав би, якби не випив, але мені здається, що це все не важливо.

Джералдіна, однак, продовжувала виявляти інтерес. Вона так і не доторкнулася до склянки, тримаючи її великим і вказівним пальцями, та дивилася на нього очима, в яких промайнув страх.