Френсіс Скотт Фіцджеральд - Прекрасні й приречені

Ентоні стримано усміхнувся.

– Він гідний чоловік, – глибокодумно ствердив Блокмен. – Прекрасний взірець американця.

– Так, – погодився Ентоні, – безперечно.

«Ненавиджу цих новоспечених аристократів, – холодно подумав він. – Як не намагається, не виходить у нього! Його б назад у пічку, може, доварився б».

Блокмен скосив очі на годинник.

– Саме час дівчатам з’явитися…

Ентоні затамував подих, зараз щось скаже…

– …але зрештою, – усміхаючись іще більше, додав той, – ви знаєте, які ці жінки.

Троє молодиків кивнули. Блокмен мимохідь почав озиратись довкола, його очі оцінююче зупинилися на стелі, потім опустилися вниз. Його манера була чимось середнім між виглядом фермера із Середнього Заходу, який оцінює свій урожай зерна, і актора, якому кортить знати, чи вся увага публіки належить йому – типова поведінка на публіці будь-якого добропорядного американця. Він закінчив своє дослідження і швидко повернувся до мовчазного тріо з наміром вразити їх у саме серце й душу.

– Ви ж студенти?… Гарвард, здається… я нещодавно дивився, як хлопці з Прінстона обіграли ваших у хокей.

Бідолаха. Знову промах. Вони вже три роки як закінчили університет і ходили тільки на великі матчі. Встановити, чи після неуспіху цієї вилазки містер Блокмен відчув, що перебуває в самому епіцентрі цинізму, не вийшло, оскільки…

Прибула Глорія. Прибула Мюріел. Прибула Рейчел. Глорія поспіхом привіталася: «Привіт, хлопці!», дві інші дівчини хором повторили за нею, і всі троє щезли у вбиральні.

За хвилину з’явилася Мюріел, вона була на межі ретельно продуманої роздягнутості й скрадливо попрямувала до чоловіків. Вона була у своїй стихії: її волосся кольору чорного дерева було пригладжене назад, а очі густо підведені, пахло від неї дуже насиченими парфумами. Вона використовувала весь доступний їй арсенал, щоби здаватися сиреною, чи, більш популярно, «вамп» – покорителькою і нищителькою чоловічих сердець, незворушною і непохитною майстринею гри з почуттями. Щось у виснажливості спроб цієї жінки з широкими стегнами вдавати граційну пантеру зачарувало Морі з першого погляду! Поки вони чекали додаткові три хвилини на Глорію і, окрім неї, на Рейчел, він не міг відвести від неї погляд. А вона повернула голову, опустила вії та, вдаючи сором’язливість, прикусила нижню губу. Потім опустила руки вздовж стегон і почала вихилятись зі сторони в сторону в такт із музикою, і додала:

– Ви коли-небудь чули такий пречудовий регтайм? Мої плечі просто не слухаються мене, коли я його чую.

Містер Блокмен галантно заплескав у долоні.

– Ваше місце на сцені.

– Я дуже хотіла б! – вигукнула Мюріел. – Допоможете мені?

– Звичайно.

Мюріел згадала про скромність і припинила свої танці, потім повернулася до Морі й запитала, що він «бачив» цього року. Він сприйняв це звернення як вступ до розмови про драматичне мистецтво, і між ними відбувся жвавий обмін заголовками приблизно в такій манері:

МЮРІЕЛ. Ви бачили «Моє серденько, Пеґґі»?

МОРІ. Ні, не бачив.

МЮРІЕЛ ( захоплено ). Це просто чудово! Вам просто необхідно подивитись.

МОРІ. А ви бачили «Омар – кравець»?

МЮРІЕЛ. Ні, але чула, що фільм чудовий. Я дуже хочу подивитись. А ви бачили «Красуня і шахрай»?

МОРІ ( з полегшенням ). Так.

МЮРІЕЛ. Мені здається, він не дуже вдалий. Препоганий.

МОРІ ( знесилено ). Так, справді.

МЮРІЕЛ. От вчора я ходила на «Без закону», і мені сподобалось. А ви бачили «Маленьке кафе»?…

І так тривало доти, доки в них не вичерпався запас п’єс. А поки там що, Дік повернувся до містера Блокмена, сподіваючись намити хоч трохи золота з цієї безперспективної жили.

– Я чув, що зараз усі романи продаються до кіноіндустрії, щойно публікуються.

– Це правда. Звісно, головне в кінематографі – крутий сюжет.

– Так, можу уявити.

– Багато романів повні розмов і філософствувань. Вони, ясна річ, не мають цінності для нас. На екрані з них нічого цікавого не зліпиш.

– Тобто, в першу чергу, вас цікавить інтрига, – висловив Річард блискучу здогадку.

– Звичайно. Спершу інтрига… – Він замовк, і всі за ним, ніби за порухом вказівного пальця. З убиральні вийшла Глорія у супроводі Рейчел.

Виявилося, між усім іншим, що Джозеф Блокмен ніколи не танцював і волів спостерігати за іншими з нудьгуючою поблажливістю, ніби дорослий серед дітей. Він був поважним і гордим чоловіком. Родом він був із Мюнхена і розпочав свою американську кар’єру продавцем горішків у мандрівному цирку. Коли йому виповнилося вісімнадцять, він працював рекламістом на атракціонах, потім став там менеджером і невдовзі – власником другосортного вар’єте. Саме тоді, коли кінематограф зійшов зі сцени цікавих новинок і почав набувати форм багатообіцяючої індустрії, він уже був амбітним молодим чоловіком з деякою сумою грошей для інвестицій, до того ж у ньому вдало поєднувалися фінансові прагнення і практичні знання шоу-бізнесу. Це було дев’ять років тому. Кіноіндустрія винесла його нагору там, де потопила десятки інших, більш заможних, із багатшою уявою та більш практичними ідеями… А зараз він сидів тут і споглядав безсмертну Глорію, заради якої юний Холком поїхав із Нью-Йорка до Пасадени, він дивився на неї і знав, що зараз вона закінчить танцювати й сяде по ліву руку від нього.