Іван Франко - Украдене щастя (збірник)

Скілько сердець розривалось, ридаючи,
Скілько зв’ялили страждання!
А як же мало таких, що міцніли, складаючи
Слово до слова, в безсмертних піснях виливаючи
Тисячолітні ридання!

Слухаю, сестри, тих ваших пісень сумовитих,
Слухаю й скорбно міркую:
Скілько сердець тих розбитих, могил тих розритих,
Жалощів скілько неситих, сліз вийшло пролитих
На одну пісню такую?

І досі нам сниться,
І досі маниться
Блакитного того Дону
Шоломом напиться.

Від роду до роду
Сю далеку воду
Ми співали-споминали,
Як мрію-свободу.

Якби-то нам з Дону
Та не було грому,
То вже б ми над Бугом, Сяном
Не дались нікому.

Якби-то над Доном
Стали ми рядами,
Залізними панцирями
Сперлися з ордами!

Були би ми «Полю» [65] «Поле» (Дике Поле) – у значенні «орди кочівників», «половецька навала».
Шляхи заступили,
Золотими шоломами
З Дону воду пили.

Була б нас не рвала
Степовая птаха,
Якби на Дону стояли
Чати Мономаха [66] Володимир Мономах (1053—1125) – великий київський князь, автор пам’ятки дидактичної літератури «Поучення дітям». .

Ліниво-ліниво,
Як Донові хвилі,
Плили віки за віками,
Наш гаразд розмили.

Довелось-таки нам
Над тим Доном стати:
Робітницькими валками
Байдаки таскати.

Довелось-таки нам
До його застукать:
Під землею для чужого
Камінь-вугіль цюкать.

Довелось-таки нам
В нім шукати броду:
Не шоломом – пригорщами
Пити з нього воду.

Довелось-таки нам
З Дону дань приймити:
Бурлацькії шмати прати,
Босі ноги мити.

Вийшла в поле руська сила,
Корогвами поле вкрила;
Корогви, як мак, леліють,
А мечі, як іскри, тліють, —
Не так тліють, іскри крешуть,
А лисиці в полі брешуть.

Вийшла в поле руська сила,
Не щоб брата задусила,
Не щоб слабших грабувати,
А щоб орди відбивати,
Що живим труну нам тешуть, —
А лисиці в полі брешуть.

Не чужого ми бажаєм,
Та й своє не зневажаєм,
Та й не пень ми деревляний,
Щоб терпіти стид і рани,
Поки нас граблями чешуть, —
А лисиці в полі брешуть.

Брешуть на щити червоні,
Як брехали во дні оні,
Як щитами руські сили
Степ весь перегородили,
Мов степовая пожежа
Степ увесь перемережа
З краю в край з одного маху!

Завдали ж лисицям жаху
Ті щити! І досі сниться
Їм та руськая вольниця,
Те гулящеє юнацтво,
Те козацтво, гайдамацтво,

Що не знало волі впину,
Що боролось до загину;
І пройшло, як море крови,
Як пожежа по степові,
По історії Вкраїни…

Навіть згадки, навіть тіні
Тих великих мар донині
Страшно виплодам яскині,
І огню зубами крешуть,
На щити червоні брешуть.

На ріці вавилонській – і я там сидів,
На розбитий орган у розпуці глядів.

І ругався мені вавилонців собор:
«Заспівай нам що-будь! Про Сіон! Про Табор! [69] Сіон і Табор – священні гори, на яких стоїть місто Єрусалим. »

«Про Сіон? Про Табор? Їм вже чести нема.
На Таборі – пустель! На Сіоні – тюрма!

Лиш одну хіба пісню я вмію стару:
Я рабом уродивсь та рабом і умру!

Я на світ народився під свист батогів,
Із невольника батька, в землі ворогів.

Я хилиться привик від дитинячих літ
І всміхаться до тих, що катують мій рід.

Мій учитель був пес, що на лапки стає
І що лиже ту руку, яка його б’є.

І хоч зріс я, мов кедр, що вінчає Ливан [70] Ливан (Ліван) – країна в Західній Азії, а також однойменний гірський хребет, який укривають гаї ліванського кедра. ,
Та душа в мні похила, повзка, мов бур’ян.