Іван Франко - Украдене щастя (збірник)

Огонь, що так горить у твоїй крови,
Нагадує мені часи старії,
Коли чуття не гнули ще в окови.

Така, як ти, колись в Александрії [75] Александрія – місто і порт у Єгипті, на Середземному морі; центр елліністичної культури та раннього християнства. ,
Співаючи, по вулицях ходила
Під іменем Єгиптянки Марії [76] Марія Єгиптянка (Єгипетська) (354—431, за іншою версією – VI ст.) – свята, леґендарна блудниця, що 17 років була повією в Александрії, та згодом у Єрусалимі розкаялася у своїх гріхах та на 47 років усамітнилася в пустелі за рікою Йордан. Апокрифічне житіє Марії Єгиптянки І. Франко переклав з церковнослов’янської мови та включив до збірки «Три святі грішниці. Старохристиянські леґенди» (Львів, 1910). .

І так, як ти, й вона тоді твердила:
«Усіх люблю! Чи бідний, чи багатий,
До мене йди і попускай вудила

Своїм бажанням! Я не для заплати,
А через той огонь, що в жилах грає,
В свої обійми рада всіх приняти!

В кого жура сон ніччю пожирає,
Хто радощів не має з ким ділити,
Хто пристрасти пожежею згорає,

Хто в праці гнесь, без діл не може жити —
До мене йдіть! Я всім на своїм лоні
Дам рай або про рай хоч хвилю снити».

Благословлю уста твої червоні
І очі ті безсоромно огнисті —
Дві зорі на рум’янім небосклоні!

І груди ті прегрішні і пречисті,
І стан гнучкий, і сміх – серпанок срібний,
Що закрива безодні горя мглисті.

І лад той навіть клясти я нездібний,
Що впхнув тебе в безодню ту без тями:
З усею поганню він був потрібний,

Щоб розвалить міцну стіну між нами,
І дав нам здибатись, і полюбиться,
І розійтись розбіжними стежками.

Не раз іще твій вид мені присниться,
Не раз іще ім’я твоє кохане
Прошепчу я тужливими устами.

Благословлю тебе. Де лиш постане
Нога твоя, нехай там радість сяє,
Най сміх лунає, хоч і серце в’яне.

І ти не думай, що тебе чекає!
За тим, що щезло, – безхосенні жалі,
А напереді смерть усіх спіткає.

В бруднім завулку, в ясному шпиталі
Чи власнім ліжку – всім одна дорога!
Найкраща чвірка не заїде далі.

А ти не дбай, і доки тільки змога,
Сій радощі, плекай любовні мрії
І жаль гони від свойого порога

За прикладом Єгиптянки Марії.

Опівніч. Глухо. Зимно. Вітер виє.
Я змерз. І випало з холодних пальців
Перо. І мозок стомлений відмовив
Вже послуху. В душі глибока павза.
Ні мозок, ні чуття, ні біль – ніщо
В ній не ворушиться. Завмерло все,
Немов гнилий ставок в гущавині,
Якого темну воду не ворушить
Вітровий подих.
Але цить! Се що?
Чи втопленики з болотного дна
Встають і з хвиль вонючих простягають
Опухлії, зеленуваті руки?
І голос чути, зойк, ридання, стогін —
Не дійсний голос, але щось далеке,
Слабе, марне, тінь голосу, зітхання,
Чутне лиш серцю, та яке ж болюче,
Яке болюче!..
«Тату! Тату! Тату!
Се ми, твої невродженії діти!
Се ми, твої невиспівані співи,

Передчасом утоплені в багнюці!
О, глянь на нас! О, простягни нам руку!
Поклич до світла нас! Поклич до сонця!
Там весело – нехай ми тут не чахнем!
Там гарно так – хай тут не гниєм!»

Не вийдете на світло, небожата!
Не вивести вже вас мені до сонця!
Я сам отсе лежу у темній ямі,
Я сам гнию тут, до землі прибитий,
А з диким реготом по моїй груди
Тупоче, б’є моя лихая доля!

І ще раз чути: «Тату! Тату! Тату!
Нам зимно тут! Огрій нас! Лиш дихни
Теплом, що з серця йде, повій весною,
А ми пурхнем, оживемо, заграєм!
Весняним чаром, співом соловейків
Наповнимо твою сумну хатину,
Арабських пахощів на своїх крилах
Нанесемо, коверцем пишнобарвним
Розстелимось під твоїми ногами.
Лише тепла нам! Серця! Серця! Серця!»

Де ж я тепла візьму вам, небожата?
Уста мої заціпило морозом,
А серце в мене вижерла гадюка.

Як голова болить!
Пожовклі карти
Рукопису старого помаленьку
Перебігають стомленії очі,
А в голові грижа, немов павук,
Снує сітки, немов штукар у тьмі
Пускає сині, білі, пурпурові
Ракети, огняним млинком вертиться,
То вказує в бенґальськім світлі дикі
Якісь появи, що з тих карт пожовклих
Зриваються, немов осіннє листя
Під подихом хуртовини…
«Прийшов
Святий Матвій у город людожерів [77] Прийшов Святий Матвій у город людожерів… – Тут і далі – розлогі ремінісценції з апокрифа «Повість про діяння святих апостолів Андрія і Матвія…», над текстом якого І. Франко працював у час написання твору, готуючи до друку черговий, ІІІ том 5-томового зібрання «Апокріфів і леґенд з українських рукописів» (Львів, 1896—1910), що містив апокрифічні апостольські акти (Львів, 1902). .
А люди ті такі звичаї мали:
Не їли хліба, не пили води,
А тілько жерли тіло чоловіче
І кров пили. А хто чужий траплявся
У город їх, то тут його хапали
І, вивертівши очі, напували
Отруйним зіллям, і в тюрму саджали,
І клали їсти їм траву-отаву».