Jack London - Мартін Іден

– Ви не чули жодного слова, – промовила вона, мило надувши губки.

І враз засміялася, тішачись його збентеженням. Глянувши в її ясні очі, Мартін побачив, що вона ні про що не догадується, і йому стало соромно. Він занадто далеко зайшов у думках. З-поміж усіх жінок, яких він знав, не було жодної, котра б не догадалась, лишень вона одна така. Ото й різниця. Вона була зовсім інша! Мартін був пригнічений думкою про свою брутальність, упокорений її незвичайною чистотою, і між ними знову розверзлася безодня. Кладку було зруйновано.

Але ця пригода наблизила його до Рут. Він жив спогадом про цей день і в хвилини тяжкого суму шукав у ньому втіхи. Безодня вже була не така широка, як раніш. Він сам подолав відстань далеко більшу, ніж та, що відділяла його від диплома бакалавра чи навіть од десятка тих дипломів. Правда, Рут була втілена непорочність, проте на її губах лишалися сліди вишневого соку. Так само, як і він, вона підлягала невблаганним законам життя. Щоб жити, повинна була їсти, а промочивши ноги, застуджувалась. Але річ не в тому. Якщо вона могла відчувати голод і спрагу, спеку й холод, то може відчувати й любов, любов до чоловіка. А він же був чоловік! То чому б йому не стати її обранцем! «Це залежить од мене самого, – гарячково шепотів він. – Я буду ним. Я певен цього. Я доб’юся свого».

Якось надвечір, коли Мартін мучився над сонетом, марно намагаючись вкласти у нього всю ту красу, що світлистим туманом повивала юнакові уяву, його покликали до телефону.

– Голос якоїсь дами. І дуже приємний, – глузливо сповістив містер Хігінботем.

Мартін підійшов до телефону в кутку кімнати і, почувши голос Рут, відчув, як його заливає гаряча хвиля. Сидячи над своїм сонетом, він забув про її існування, і ось тепер цей голос вразив його, як удар блискавки. Що за голос! Ніжний і мелодійний, немов далека тиха музика чи кришталево чистий сріблястий дзвіночок. Звичайна жінка не могла мати такого голосу. В ньому було щось небесне, янгольське. У радісному захваті він ледве чув, що вона казала йому, але намагався зовні нічого не виявити, бо знав, що в нього вп’ялися тхорячі очі Хігінботема.

Рут не сказала йому нічого особливого. Просто вони з Норманом мали того вечора піти на лекцію, але – така прикрість! – у нього розболілася голова, а тут і квитки є; отже, коли Мартін вільний, то чи не хоче він піти з нею?

Чи не хоче! Він боявся зрадити голосом свою радість. Яке щастя! Мартін бачив Рут тільки у неї вдома і ніколи не насмілювався запросити її піти з ним куди-небудь. Стоячи коло телефону й розмовляючи з нею, він раптом відчув непереможне бажання віддати за неї життя, і в його збуреному мозку виникали образи геройської самопожертви в ім’я любові. Він кохав її так безтямно, так палко, так безнадійно. Його охопила така шалена радість від думки, що вона піде з ним на лекцію – з ним, Мартіном Іденом, – що йому не лишалось нічого іншого, як умерти за неї. Тільки так зможе він довести своє надзвичайне, високе почуття. Це було знайоме кожному закоханому велике самозречення щирої любові, яке нараз пойняло його вогняним вихором. Умерти за неї, думав він, це значить жити й кохати по-справжньому. А йому минув заледве двадцять один рік, і це було його перше кохання.

Тремтячою рукою він повісив тубку і весь аж ослаб від цього глибокого душевного зворушення. Очі йому сяяли, лице змінилося, ніби він очистився від земного бруду і став непорочним і святим.

– Побачення десь на свіжому повітрі? – єхидно спитав швагер. – А знаєш, чим це пахне? Попадеш до поліції, голубчику.

Та Мартін не міг одразу зійти з високості. Навіть цей хамуватий натяк не вернув його на землю. Він стояв поза гнівом і образою. Він весь ще був під владою прекрасного видива, почувався наче Бог і міг пізнавати лише глибокий жаль до цього хробака в образі людини. Він навіть не побачив Хігінботема, а тільки невидюще ковзнув по ньому поглядом. Немов у сні, він пішов до своєї кімнати пере-одягтися. І аж коли зав’язував краватку, до нього долинули якісь неприємні звуки, і він догадався, що то глузливий сміх Бернарда Хігінботема. Спочатку догадався, а тоді вже усвідомив це.

Коли за Мартіном зачинилися двері будинку, де жила Рут, і вони обоє почали спускатися з ґанку, він відчув глибоке збентеження. Іти з нею на лекцію було незмірним щастям, але він не знав, як йому поводитись. Не раз помічав, що чоловіки її кола на вулиці ходять з дамами під руку, але не завжди. І тепер він питав себе, чи це тільки ввечері заведено так ходити і чи то можна лише подружжям та родичам?