Jack London - Мартін Іден

«Але якщо я буду вдень працювати, а ввечері вчитися, то коли я зможу бачитися з вами?» – хотів сказати Мартін, однак стримався. Замість того відповів:

– Надто вже це було б по-дитячому – ходити до вечірньої школи. Я б то згодився й на таке, якби вірив, що це справді піде мені на користь. Але не вірю. Все те, чого мене навчатимуть, я міг би швидше опанувати сам. Там тільки змарную час, – тут він подумав про Рут і про своє прагнення здобути її, – а в мене його й так не вистачає. Ні, я не можу марнувати ані хвилини!

– Але вам треба знати так багато, – вона ласкаво глянула на нього, і він у душі назвав себе тварюкою, що посмів їй суперечити. – З фізикою й хімією ви ніяк не впораєтесь без занять у лабораторії. Вивчаючи алгебру й геометрію, так само не дасте собі ради без керівника. Вам потрібні кваліфіковані педагоги, які добре володіють мистецтвом передавати свої знання і іншим.

Мартін хвилину помовчав, старанно обдумуючи, як відповісти, щоб це не видалося нескромним.

– Не подумайте, будь ласка, що я вихваляюся, – почав він. – У мене цього й на думці немає. Але я почуваю в себе природний нахил до навчання. Можу вчитися сам. Мене тягне до науки, мов качку до води. Самі бачите, як мені далася граматика. А я ще багато чого навчився, ви навіть не уявляєте, як багато. І це ж я тільки беруся до діла. А ось почекайте, коли я почну працювати… – він спинився на слові «інтенсивно», не певний, що вимовляє його правильно. – Я ж тільки виходжу на курс.

– Що значить «виходжу на курс»? – перебила вона його.

– Ну, тямити, що до чого, – пояснив Мартін.

– Це такий негарний вислів, – сказала Рут. Тоді він вирішив висловитись інакше:

– Я тільки тепер починаю розуміти в собі напрям.

Вона пожаліла його й промовчала цього разу, і він мовив далі:

– Наука для мене – це наче штурманська рубка з морськими картами. Те саме відчуваю я і в бібліотеці. Вчителі повинні поступово ознайомити учнів з усіма картами. Вони провідники, і тільки, їм нічого не треба брати з своєї голови. Вони нічого самі не вигадують, нічого не творять, їхнє діло знати всі карти і роз’яснити їх новакові, щоб він не збився з дороги. А я не зіб’юсь, у мене є почуття орієнтації. Нюхом чую, де я… Знов щось не так?

– Не кажіть «нюхом чую».

– Маєте слушність, – сказав він вдячно. – Але про що це я? Ага, про морські карти. Є такий народ…

– Є такі люди, – поправила вона.

– Ага, є такі люди, яким потрібні проводирі, і таких найбільше. А я, мені здається, можу й сам собі раду дати. Я вже довгенько пробув серед карт, знаю, які мені потрібні, які береги я б хотів дослідити. І коли вже візьмуся до цього, то сам досліджу їх далеко швидше. Ви знаєте, що швидкість флотилії залежить від швидкості найтихоплавнішого судна. Отак і з школою. Вчителі повинні рівнятися на своїх відсталих учнів, а я сам візьму куди більший розгін, ніж вони з цілим класом.

– «Хто йде один, той буде перший», – процитувала вона.

«Але з вами я йшов би швидше!» – мало не вихопилось у Мартіна. Перед його очима нараз розкинувся безмежний світ сонячних рівнин і зоряних просторів, якими він лине разом з нею, тримаючи її в обіймах, і її золотаве волосся має круг його обличчя. І в ту хвилину збагнув усе безсилля людської мови. Боже! Якби він міг добрати таких слів, щоб і вона побачила все те, що бачить він. Мартіна пройняло гостре бажання намалювати їй ті образи, що несподівано спалахнули в дзеркалі його уяви. Ага, от воно що! Знайшов розгадку. Це і є той дар, який мають великі митці – письменники й поети. У цьому секрет їхньої величі. Вони вміють вбирати в слова свої думки, почуття й видива. Собаки, дрімаючи на сонці, часто скавчать і гавкають, але не можуть розказати, що їм приснилось і чому вони скавчать. Його не раз дивувало це. Отже, і він – мов той пес, що спить на сонці. Бачить чудовні казкові сни, а ні на що більш не здатний, як тільки заскавчати перед Рут. Годі вже спати на сонці! Він встане й буде боротися, працювати й учитися, аж поки не прозріють очі і не розв’яжеться язик, щоб поділитися з нею скарбами своєї фантазії. Збагнули ж інші люди тайну слів, зробили їх своїми слухняними рабами, навчилися сполучати їх так, щоб укупі вони набирали глибшого змісту, ніж кожне зокрема. До глибини душі вразив його промінчик цієї тайни, і він знов полинув сонячними рівнинами й зоряними просторами… як раптом спостеріг, що запала тиша, і побачив Рут, яка з усміхом в очах дивиться на нього.

– Велике видиво я щойно бачив, – сказав він і відчув, як забилося його серце.