Френсіс Фіцджеральд - Романи

Раптом одного дня на зламі червня сталась страхітлива трагедія. Ввечері, після велопрогулянки до Лоуренсвілля все товариство вирушило до Нью-Йорка у пошуку пригод. До Принстона вони повертались двома машинами. Вечірка була веселою, і всі були на різній стадії захмелілості. Еморі їхав у другій машині; вони повернули не туди і збилися з дороги, їм довелося їхати швидше, щоб надолужити час.

Ніч була ясною, весела поїздка запаморочила Еморі. В його голові блукали варіації двох поетичних строф…

Вони різко загальмували, Еморі закляк, намагаючись видивитись, що це було. Якась жінка стояла обабіч дороги, розмовляючи з Алеком, який був за кермом. (Потім він згадував, що вона видалась йому гарпією в своєму старому халаті.) І якимось скрипучим і глухим був її голос:

– Ви студенти з Принстона?

– Так.

– Там один із ваших щойно загинув, а двоє при смерті.

– Господи!

– Ось там! – Нажахані, вони намагались збагнути, куди вона показувала. Під жовтим світлом ліхтаря лежало тіло долілиць у наростаючій калюжі крові.

Вони вискочили з машини. Здогадка промайнула в голові Еморі: це волосся… це волосся… Потім вони перевернули тіло…

– Це ж Дік… Дік Гемберд!

– Боже!

– Послухай серце!

І знову голос старої відьми – пекельний і наче аж тріумфуючий:

– Мертвий він, мертвий… Машина перекинулась. Ті двоє, що вціліли, винесли інших, але цей – йому вже не допоможеш…

Еморі кинувся в дім, решта пройшли за ним, несучи обм’якле тіло. Вони поклали його на диван в убогій маленькій вітальні. Слоун із понівеченим плечем сидів у фотелі. Він марив і щось повторював про лекцію з хімії о 8.10.

– Не знаю, що сталось… – сказав Ферренбі захриплим голосом. – Дік був за кермом, він не хотів поступатись. Ми казали, що він багато випив… а потім цей клятий поворот, Господи!.. – Він упав на підлогу, його плечі здригались.

Приїхав лікар, Еморі підійшов до дивана. Хтось передав йому простирадло, щоб накрити тіло. З несподіваною тверезістю він підняв одну безвільну руку і дав їй впасти. Чоло було холодне, але обличчя ще зберігало якийсь вираз. Він поглянув на шнурки черевиків – Дік ще їх зав’язував сьогодні зранку. Він зав’язував їх… а зараз це була важка безживна маса. Все, що залишилось від шарму й особистості Діка Гемберда, такого, яким він його знав, – усе це було так жахливо й нешляхетно, і близько до землі. Всі трагедії мають той відтінок убогості й гротеску, марноти, нікчемності… так помирають тварини… Еморі пригадав жахливо розчавленого кота десь у якомусь провулку його дитинства.

– Хтось має відвезти Ферренбі у Принстон.

Еморі вийшов на вулицю і зіщулився від раптового пориву нічного вітру, того вітру, що вистукував розбитим крилом слізний тихий мотив шматком спотвореного металу.

Наступного дня почалась рятівна метушня. Коли Еморі залишався наодинці, його думки невідворотно поверталися до незугарно відкритої червонястої порожнини рота на білому обличчі. Але рішучим зусиллям він накидав на ці спогади стос дрібних клопотів і холоднокровно закрив їх десь у глибині свідомості.

Ізабель та її мати приїхали о четвертій. Їхній автомобіль жваво котився по Проспект-авеню повз радісний натовп. Вони під’їхали до «Котеджу», щоб випити чаю. Того вечора в клубах проводили святкові вечері. Отож о сьомій він передоручив Ізабель одному першокурснику і домовився зустрітись з нею об одинадцятій в спортивному залі, коли старшокурсників впускали на бал для молодших. Вона була втіленням його мрій, і він з нетерпінням чекав, щоб зробити цей вечір найпрекраснішим. О дев’ятій старші вишикувались біля своїх клубів і спостерігали за галасливою факельною ходою першокурсників. Еморі було цікаво, чи ряди його друзів у фраках на фоні величних стін й у світлі факелів справляють на спантеличених і галасливих новоприбульців таке саме яскраве враження, як і на нього рік тому.