Френсіс Фіцджеральд - Романи

І так далі, те саме захопливе повторення, яке здавалось їм обом таким нескінченно заворожливим, несказанно новим.

Настав червень, дні були такі спекотні і мляві, що вони не могли навіть думати про екзамени, лише ліниво сиділи на подвір’ї «Котеджу», розмовляючи на якісь затяжні теми. Галявина, що вела до Стоуні-Брук, вкривалась блакитною імлою, бузок білів довкола тенісних кортів, а слова поступались місцем мовчазним сигаретам… Потім імла спускалась безлюдною вулицею уздовж проспекту Мак Кош, де звідусіль лунали пісні, аж до розпеченої і безжурної Нассау-стрит.

Том Д’Інвільє й Еморі гуляли допізна в ці дні. Лихоманка азартних ігор захопила весь другий курс, і вони різались у кості аж до третьої ранку спекотної ночі. Після однієї затяжної партії вони вийшли з кімнати Слоуна, коли вже впала роса, і зірки почали зникати з неба.

– Давайте роздобудемо ровери і покатаємось, – запропонував Еморі.

– Гаразд. Я зовсім не втомився, а це майже остання ніч року. Адже всі ці клопоти з балом почнуться з понеділка.

Вони знайшли два ровери без замків на Холдер-Корт і поїхали десь о пів на четверту вздовж Лоуренсвілль-роуд.

– Що будеш робити влітку, Еморі?

– І не питай! Як завжди, я розмірковую. Місяць-два на Лейк Дженева – я розраховую, що ти будеш у мене в липні. Потім – Міннеаполіс, а це значить, низка танцювальних вечорів, салонні бесіди, нудота… Але ж, Томе, – він раптом додав: – Правда ж цей рік був божевільний?

– Послухай, – рішуче виголосив Том (новий Том, у костюмі від Брукса і черевиках від Френкса). – Я переміг у цій грі, але більше грати не хочу. Для тебе – це годиться, ти як гумовий м’ячик, і тобі це пасує. Але я не можу пристосовуватись до тутешнього снобізму – мене нудить. Я хочу поїхати туди, де людей не розмежовують за кольором краваток і лацканами піджаків.

– Але ж так не можна, Томе, – заперечив Еморі, поки вони викочувались із зникаючої ночі. – Куди б ти не поїхав зараз – до тебе всюди будуть застосовувати ці стандарти: і «у нього це є» або «в нього цього немає», себто, так чи інакше, тебе визначили, ти – хлопець із Принстона.

– Ну, тоді, – сказав Том, його хрипкий голос піднявся до жалібних інтонацій, – навіщо до цього повертатись? Я засвоїв усе, що Принстон міг запропонувати. Ще два роки цілковитого буквоїдств і брехні у клубах не допоможуть. Вони просто дезорганізують мене і перетворять на убогу повсякденність. Уже зараз я такий безхребетний, що мені дивно, як я взагалі з цим справляюся.

– Але ти не бачиш головного, Томе, – перервав його Еморі. – Ти дуже різко розплющив очі на цей повсякденний снобізм. У будь-якому разі Принстон дає вдумливій людині соціальну орієнтацію.

– Ти думаєш, це тут мене цього навчили, правда? – глузливо запитав він, змірюючи Еморі нищівним поглядом у напівтемряві.

Еморі тихо засміявся.

– Хіба це не так?

– Іноді мені здається, – сказав той повільно, – що ти мій чорний янгол. Я міг би бути хорошим поетом.

– Припини, це вже доволі жорстоко! Ти сам захотів приїхати у Східний коледж. І ти побачив підлих кар’єристів. Чи волів би залишатись сліпим, як наш Марті Кей? Ти б зненавидів себе.

– Так, – погодився він, – ти правий. Мені б це не сподобалось. Але все одно важко, коли з тебе роблять циніка у двадцять.

– А я таким народився, – пробурмотів Еморі. – Я – цинічний ідеаліст. – Він замовк і замислився, чи є в цих словах будь-який сенс.

Вони доїхали до сплячого гуртожитку Лоуренсвілля і повернули назад.

– Гарна прогулянка, таки правда, – невдовзі вимовив Том.

– Так. Незвичне закінчення вечора, сьогодні все як слід. Й оце розморене літо, а ще й Ізабель…

– Ох ця вже твоя Ізабель! Мені здається, вона недалека… Давай краще вірші почитаємо.

Еморі виголосив «Оду солов’ю» до кущів, які вони проїжджали.

– Я ніколи не буду поетом, – сказав Еморі, коли закінчив декламувати. – Я не сенсуаліст, направду; є лише декілька очевидних речей, які мене безумовно хвилюють: жінки, весняні вечори, музика вночі, море. Я не вловлюю таких тонкощів, як «глас срібних труб», я, можливо, й мисляча людина, але ніколи не напишу щось краще, ніж посередня поезія.

Вони виїхали до Принстона, коли сонце вже малювало золоті збризки на небі за корпусом випускників, і побігли в душ, який мав замінити пропущений сон. Під обід вулиці заполонили випускники-студенти у яскравих костюмах, їх супроводжували хори й оркестри. В шатрах відбувались шумливі збори під помаранчево-чорними прапорами, які звивались і лопотіли від поривів вітру. Еморі довго дивився на павільйон із табличкою «Шістдесят дев’ятий». Там було декілька сивоволосих чоловіків, вони тихо вели бесіду, а поруч проходили студенти-початківці, аж поки всі сплелись в одну-єдину панораму.