Френсіс Фіцджеральд - Романи

Кульмінацією цієї всеохопної вакханалії «товариськості» стала грандіозна вечірка в Нассау Інн, де пунш лився із велетенських чаш, і весь зал перетворився на шалене галасливе дійство із вихору облич.

– Привіт, Діббі, вітаннячко!

– Молодчина, Том, ти зібрав багато голосів у «Капелюсі»!

– Чуєш, Керрі…

– Ага, Керрі, я чув, ти пішов у «Тигр» разом зі всіма штангістами?

– Точно! А що мені робити в «Котеджі» – в цьому раю для донжуанів?

– Кажуть, Овертон зомлів, коли його прийняли в «Плющ». Ти гадаєш, він першого дня зареєструвався? Дзуськи, рвонув у Мюррей-Додж Холл велосипедом – перевіряти, чи не помилився хто.

– А ти, старий чортяко, як потрапив у «Капелюх»?

– Вітання!

– Навзаєм. Кажуть, ти там зібрав добру масовку…

Коли бар зачинився, вечірка розпалась на невеликі групи і розтеклась, горлаючи, по вкритому снігом кампусу. Усі ще перебували у чудернацькому настрої: снобізм і напруга нарешті були позаду, і можна робити що забажаєш упродовж наступних двох років.

Набагато пізніше Еморі згадував цю весну другого курсу як найщасливішу пору свого життя. Його думки були в повній гармонії із реальністю; він хотів лише плисти за течією, мріяти і насолоджуватись спілкуванням із десятками нових друзів у ці прекрасні квітневі вечори.

Якось ранком до нього забіг Алек Коннедж. Прокидаючись, він побачив, як крізь вікно ввірвалось сонце, освітлюючи Кембел-Холл у його величній красі.

– Гей, вставай, чуєш, Первородний Гріх? Хутчій збирай себе докупи! Щоб був через півгодини біля Ренвіка! Хтось, вочевидь, роздобув машину. – Він зняв кришку бюрка і акуратно прилаштував на ліжку – з купою нотаток і вирізок невеликих статей.

– Це ти поцупив машину? – іронічно запитав Еморі.

– Узяв у тимчасове користування для цільового використання! А будеш таким занудою – нікуди не поїдеш!

– Я, мабуть, іще посплю… – позіхнув Еморі, підводячись на ліжку, щоб дотягнутись по сигарету.

– Ти що – спати?

– А чом би й ні? У мене пара о пів на дванадцяту…

– Ей ти, зануда безпросвітна! Ти що – не хочеш гайнути до моря?

Почувши це, Еморі кулею вилетів з ліжка, змітаючи все нагромаджене з кришки бюрка на підлогу. До моря!.. Він стільки років не бачив його – ще з часів їхнього з матір’ю вояжу.

– А хто ще їде? – запитав він, натягуючи підштанки.

– Ну, Дік Гемберд і Керрі Голідей, Джесс Ферренбі і ще десь п’ятеро-шестеро. Поквапся, старий!

Через кілька хвилин Еморі вже наминав свої пластівці в Ренвіку, а о дев’ятій тридцять вони вже весело мчали геть із міста в напрямку пісочних пляжів Діл-Біч.

– Розумієш, – сказав Керрі, – машина десь звідтіля. Вочевидь, її викрали невідомі особи і покинули в Принстоні, тікаючи на Захід. А наш хитрий Хемберд отримав дозвіл від міської ради доправити її назад.

– А хтось має якісь гроші? – запитався Ферренбі, озираючись із переднього сидіння.

Дружним хором пролунала одностайна заперечна відповідь.

– Ну, так навіть цікавіше.

– Гроші? Які гроші? Ми можемо продати машину.

– Або отримаємо щось за повернене авто.

– А де ми візьмемо їжу? – запитався Еморі.

– Ти що, – докорив йому Керрі, – сумніваєшся у моїх здібностях протриматися три коротких дні? Дехто роками живе без нічого. Почитай часопис «Юний скаут».

– Три дні… – задумливо пробурмотів Еморі. – Але ж у мене лекції.

– Один з цих днів – Шабат.

– Все одно я можу прогуляти лише шість пар за півтора місяця, і все.

– Викиньте його геть!

– Ет, далеко йти!

– Еморі, не викаблучуйся, чув?

– Краще розслабся.

Еморі покірно замовк і зайнявся спогляданням ландшафту. Згадав уривок із Свінберна:

– Що таке, Еморі? Він, бачте, думає про поезію, співочих пташок і квіточки? По його очах, хлопці, видно все!

– Ні, не про те зовсім… – Він злукавив. – Про газету думаю, бо мав сьогодні здати матеріал. Але, мабуть, можна їм передзвонити.

– О! – із вдаваною повагою прокоментував Керрі. – Авжеж, така важлива персона…

Еморі почервонів, і йому здалось, що Ферренбі, якого він обійшов у конкурсі в газету, невдоволено сіпнувся. Звичайно, Керрі пожартував, але газету таки не варто було згадувати.